Мирослава Горностаєва - Син сонця

було його давньою мрією. Тож хлопчина хоробро увійшов на подвір'я і одразу почав відшукувати очима свого знайомця.

Та замість Дурьйодгани хлопець раптово побачив Бгімасену, біля якого стояло двоє багато вбраних підлітків, а довкола крутилося ще двійко зовсім невеличких хлоп'ят-близнюків. Бгімасена поруч з братами (а то напевне були інші сини князя Панду) мав вигляд цілком дорослого юнака. Радгея пригадав батькові оповідки, що у Бгіми, мовляв, весь розум пішов у м'язи та шлунок і мимоволі пирхнув. Переросток дійсно не славився метким розумом. За розумника у Пандавів вважався найстарший, Юдгіштгіра, а за сміливця — третій син княгині Прітги, Арджуна. Радгея, ясна річ, одразу виділив його з дружної п'ятірки. Ще зовсім дитя, цей хлопчик мав душу майбутнього войовника, і вона, та душа, освітлювала наче вогнем відважне, завзяте личко.

«Арджуна, рожевий квіт… дивне ім'я для воїна, — подумав син Адгіратги, пильно придивляючись до хлопця, — але воно йому навіть личить. Він симпатичніший за Дурьйодгану та й за братів своїх теж. От, аби він назвав мене другом! Що з того, що він молодший? Санджая десь його літ, але Санджая це тільки Санджая… До битви з ним не підеш. А з цим би… Присягаюсь тризубом Шіви, вдвох ми були б непереможні!»

Бгімасена першим помітив хлопця біля брами і щось сказав братам. Пандави, усі п'ятеро, рушили до приблуди. Радгея зітхнув. Дійсність, на жаль, занадто відріжнялася від мрії, а бійка мала початися раніше, ніж він сподівався, коли вбирав нову сорочку

— Погляньте-но! — вигукнув Бгімасена, — це той самий злидар, котрий насмілився мене штовхнути!

— Я не злидар, — мовив Радгея спокійно, — мій батько — княжий сута!

— Сута! — скривився Бгімасена, — велике панство… І оце ти, хробак, насмілився зачепити сина князя Панду?

— Я ніколи не кривдив слабших, — поволі вимовив Радгея, — а хто має звичку так робити — той і є хробак!

— Відійдімо, браття! — сказав Юдгіштгіра, — не принижуйте себе розмовою з цим нікчемою.

Радгея відкрив, було, рота, аби сказати щось образливе, але тут озвався Арджуна:

— Чого ти прийшов сюди, сину сути?

— Вчитися бою у наставника Дрони, — відповів хлопець примирливо, поглянувши все з тією ж мимовільною симпатією на кароокого кучерявого хлопчину.

- Єдине, чому ти здатен навчитись, — не по-дитячому погордливо вимовив Арджуна, — це тримати над вищими парасольку!

У Радгеї затремтіли вуста. Він знав цю свою ваду і ніяк не міг її подолати. Тепле почуття зникло без сліду. Тепер Арджуна був для нього ще одною перепоною на шляху до мети, камінцем у стіні, об яку сину Адгіратги ще не раз доведеться кривавити груди.

Радгея поглянув згори вниз на молодшого од себе княжича і мовив з підкресленою чемністю:

— Підростіть-но трошки, княжичу, бо мені буде занизько нагинатись. У Богів не вистачило на вас зросту, він бо весь дістався Бгімасені…

Вони кинулись на нього відразу, усі п'ятеро. Радгея спершу намагався щадити малих близнят, котрі вчепилися в нього, наче щенята, але, отримавши кілька дошкульних ударів, розлютився і почав лупцювати нападників у повну силу, незважаючи на вік.

Бійку зупинив різкий окрик. Відстрибнувши набік, Радгея побачив юнака років сімнадцяти в білій одежі жерця. Звужене донизу лице молодого брагмана нагадувало лезо ножа, а сірі холодні очі дивились на побойовисько з холодною ж огидою. З-за його спини визирали Дурьйодгана і якийсь кругловидий хлопчина дуже неприємного вигляду.

— Що тут коїться? — рівно спитав брагман.

— Оце, сину наставника, — озвався Дурьйодгана, насилу стримуючи радісний усміх, — і є той самий Радгея.

Радіти Дурьйодгані було з чого. Син сути встиг наставити супротивникам синців, сам же не мав на тілі жодної подряпини. Радгея сам дивувався цій своїй невразливости не раз перевіреній у вуличних бійках. Він підвів неймовірно сині очі на молодого брагмана і спробував зробити винувате обличчя, але це йому не вдалося.

— Підійди-но сюди, — мовив юнак. Радгея наблизився і належним чином вклонився.

— Княжич Дурьйодгана говорить, що ти — природжений воїн, — сказав молодий брагман, — подивимось! Бери-но палицю!

Радгея підібрав з землі дерев'яну навчальну палицю, схожу на ті, якими бились Бгімасена з Дурьйодганою. Він знав кілька основних позицій, бо завжди уважно спостерігав за вояками-волоцюгами, котрі показували роззявам своє вміння за помірну платню. Хоча хлопчина не сумнівався, що син Дрони змолотить його на гамуз, однак мужньо вирішив прийняти нерівний бій.

— Затям собі, що я не жартую, — мовив син Дрони, — попросиш милосердя, коли стане непереливки.

«Або вб'є, або вижене, — подумав Радгея, — хай уже краще вб'є!»

Йому вдалося відбити чотири удари, але п'ятий звалив хлопця на землю. Радгея над силу підвівся. Очі йому заливала кров.

— Ну що? — спитав юнак.

Син Адгіратги мовчки взяв палицю напереваги. Брагман ледь усміхнувся:

— Не просишся? Упертий… Ну, тримайся!

Отямився Радгея на землі і зрозумів, що знову пропустив удар. Він злякався, але не того, що його понівечено. Хлопчина був певен, що суворий син наставника зараз з ганьбою вижене його геть.

— Вставай! — сказав супротивник. Радгея зціпив зуби і встав.

— Продовжимо? — спитав син Дрони.

Замість відповіді хлопець спробував ще один випад, який підгледів колись у мандрівного вояка. Та палиця супротивника віджбурнула його просто на огорожу, забивши памороки.

— Ну що? — спитав молодий брагман, впершись кінцем палиці в груди Радгеї.

— Звитяжцю належить життя переможеного, — вимовив хлопець, — та милосердя я не прошу!

— Впертий і гордий, — сказав син Дрони, і очі його потепліли, — ти й справді син сути?

— Так, о двічінароджений!

— Ти протримався довше, ніж я думав. А чи відомо тобі, що після того, як переможений відмовляється від милосердя, його убивають?

— Якщо супротивник — справжній кшатрій, — озвався Радгея ледве чутно, — то він швидше пощадить хороброго, аніж боягуза.

— Гаразд, — посміхнувся брагман, — дай-но я подивлюсь твою голову. Жаль було б розтрощити її учбовою палицею.

Він обмацав голову Радгеї і здивовано підвів