Симона Вілар - Сповідь суперниці

передпокої, якийсь час тихо йшли позаду, поки я непомітно не зробила їм знак відстати. Ми з Едгаром залишилися сам-на-сам у напівтемному переході, де лише в найвіддаленішому кінці блимало світло смолоскипа. Я сповільнила кроки, щоб подякувати тамплієрові за подарунок — руду арабську кобилицю, що її привели мені його люди. Це могла бути довга розмова, коня ж бо хвалити не перехвалити. Едгар відповідав люб’язно, сам дякував мені за надане під час аудієнції роз’яснення щодо прав Армстронгів на будівництво замку та просив поклопотатися за нього. Тим часом я помітила, що мій прекрасний лицар починає стурбовано роззиратися навсібіч. Що не кажи, а далеко не всі вважатимуть безневинним наше усамітнення в переходах.

А я навпаки хотіла, щоб хтось побачив нас разом. І мені поталанило. У переході залунали голоси і з’явився не хто інший, як Генрі Блуа, єпископ Вінчестерський — мій колишній коханий.

Едгар поквапився відступити від мене якнайдалі, а ось я зовсім не поспішала забирати руку з його ліктя.

Бачили б ви вираз обличчя Генрі! Б’юся об заклад — він щодуху кинеться поширювати чутки, додавши від себе добру половину інформації.

От і чудово. Я була задоволена. Кивком привітала єпископа і запропонувала Едгару завтра зранку супроводити мене під час прогулянки верхи. Мені так кортить випробувати чудового арабського коня, якого я вже назвала Блискавкою.

Чудове ім’я, чи не так?

* * *

На жаль, наступного дня Едгар не з’явився, надіслав пажа з вибаченнями і подарунком — кущем червоних троянд у алебастровому горщичку витонченої роботи. Це була рідкісна квітка, яку привозили зі Сходу і якою захоплювалася вся Європа.

Однак мені було не до захвату. Троянди я бачила й раніше, а те, що тамплієр знехтував знаками моєї уваги, змусило почуватися ображеною. І навряд чи в мене було лагідне обличчя, коли я вислуховувала від його пажа всю цю нісенітницю, що, мовляв, сера Едгара затримав глава комтурії[6] тамплієрів у Руані. А коли слуга пішов, я кілька хвилин металася по кімнаті, навіть нагримала на своїх фрейлін, які квоктали над пишною квіткою.

Особливий захват червона троянда викликала в молодесенької Клари Данвіль. Я навіть ляпаса їй дала — і справедливо. Одна з головних чеснот фрейліни — вміння відчувати настрій пані.

Клара прийняла покарання мовчки, не посміла навіть заплакати. Донька бідного нормандського лицаря, вона не мала посагу, була тягарем для багатодітної родини. Батьки раді були збути її з рук із надією, що при дворі Клара знайде собі чоловіка. Але ця дівка була добра й дурна, нікому не могла відмовити, і чоловікам було нескладно обвести її круг пальця. З ким вона тільки не спала, — починаючи від мого брата Роберта Глочестера, і закінчуючи конюхами. Мабуть, Клара була безплідна, бо жодного разу не зверталася по допомогу до повитух. Мене ж хоч і дратувала її блудливість, але я навчилася використовувати її. У Клари був просто дар випитувати в коханців їхні таємниці, й усі свої новини вона неодмінно доносила мені. Тому я і тримала цю розпусницю при собі, навіть попри те, що Клара була гарненька — кучерява чорнявка зі звабливими родимками на щоці та біля рота. Я зазвичай не тримала в своєму оточенні красунь, аби плюгавки відтіняли мою вроду.

Саме Кларі й наказала вирушити до комтурії тамплієрів, познайомитися з ким завгодно, але здобути для мене відомості про Едгара Армстронга. Сама ж тим часом не збиралася сидіти й тужити за ним, а подалася випробувати свою Блискавку.

У Руані було повнісінько гостей, котрі з’їхалися на свята. Серед них тільки й розмов було, що про турнір, який король Генріх збирався влаштувати на день Святого Ілларіона. І хоч церква всіляко виступала проти жорстоких і кривавих видовищ, але мій батько завжди вмів ставити служак на місце, і турнір очікувався пречудовий. Скрізь роз’їжджали герольди, й до двору в Руан з’їхалося багато лицарів і баронів. Їхні намети утворили ціле містечко навколо арени, обладнаної за міськими стінами.

Коли я під’їхала туди, мене відразу обступили молоді воїни, висловлюючи захват і прагнення зійтися у двобої в ім’я моєї вроди. Навіть досада, спричинена зневагою хрестоносця-сакса, забулася. Та все зіпсувало це щеня Вермандуа. Хлопець причепився до мене, теревенив про свої чудові пластинчасті лати, про витривалість свого коня, а насамкінець заявив: мовляв, якщо не стану приязнішою до нього, він боротиметься за Еліонору Блуаську. Бо перса в мене хоч і гарні, проте я вже стара дівка.

Як же я розлютилася! Повернулась у сідлі та навідліг уперіщила горе-вояка своїм важким батогом. Раз і вдруге… А потім, поки він не оговтався, пришпорила Блискавку і помчала до лісу. І сміялася, твердо знаючи: хоч він і поганяв чимдуж свого товстоногого жеребчика, йому нізащо не наздогнати мою руду арабку. А те, що нареченого в його особі я втратила, — це безперечно.

Того дня я заїхала досить далеко. І раптом помітила в низовині двох вершників. На мій подив, це були мій брат Роберт Глочестер і кузен Стефан. Оце так-так, люті вороги, а розмовляють, мов найкращі приятелі! Й коні їхні стояли поруч, тож вершники коліньми майже торкалися один одного.

У мене зануртувала кров — тут пахло серйозною інтригою. Я зістрибнула на землю, взяла за повід Блискавку і, ховаючись за кущами, почала скрадатися, аби хоч щось почути. Я вже досить виразно чула їхні голоси, але тут моя красуня-кобила тихенько заіржала, обидва їхні жеребці й собі відгукнулися закличним іржанням. Що ж, мені не лишалося нічого іншого, як вийти з-за кущів. Та в мене вистачило хитрості вдати, нібито поряд я вже давно й цілком у курсі їхніх справ.

— Так-так, — посміхнулась я. — Хто б міг подумати!

Роберт і Стефан були збентежені. Глочестер під’їхав до мене.

— Сідай у сідло, Берт!

Дорогою назад я ламала голову, як би вивідати в Роберта, про що це вони розмовляли. Але він відмовчувався і був похмурий.

— Ти розумієш, Берт, Стефан, хоч і дурень і завжди спочатку робить, а вже потім