Симона Вілар - Сповідь суперниці

Я нічогісінько не зрозуміла. Сказала тільки, що, як Понтій Пілат, умиваю руки. Роберт глянув на мене розлючено.

— Не надто активна позиція, чи не так, Берт? А я розраховував, що ти мене підтримаєш.

Коли Роберт гнівався, він на багатьох нагонив жах. І хоча я часто чула, що ми з Глочестером схожі, — бережи мене, Пречиста Діво, від такої подібності. Схожі в нас були тільки очі — глибокі, темні, з вишневим відливом. У іншому ж… Хвалити Бога, в мене не такий ніздрюватий ніс, а головне, не так виступає щелепа. Роберт завжди закоротко стригся, й через це його величезне підборіддя здавалося ще масивнішим. Я раптом подумала, що якби він, як хрестоносці, відростив довге волосся, це хоч трохи приховало б його ґандж. І відразу подумала про Едгара.

— А цей тамплієр… сакс. Що ви думаєте про нього?

Я не чекала, що мої слова так розлютять Роберта.

—— Щоб я ніколи більше не чув про нього від тебе! Присягаюся життям Папи! Ти готова зрадити мене тільки тому, що тобі сподобався цей напіввоїн-напівчернець?

— Але ж він збирається скинути плаща з хрестом, — несміливо почала я.

— Так, але це не так уже й добре. Чи відомо тобі, куди тягне його Стефан? Наш любий кузен натякає королю, що в Східній Англії надто неспокійно через владу церковників, яка останнім часом посилилася ще більше, а також тому, що тамтешні сакси ніяк не можуть забути старих вольностей. От Стефан і протурчав нашому батькові всі вуха, буцімто, в Норфолку повинна правити людина, яка б і залежала від корони, й мала б при цьому вплив на саксів і церковників. І пропонує на посаду шерифа цього самого Едгара Армстронга, хай йому грець. Згоден, за інших обставин ліпшої кандидатури не знайти. Але Едгар — людина Стефана, і побий мене лиха морока, якщо я це допущу!

Але ж я вже цього хотіла й почала здаля:

— Однак, якщо ви зі Стефаном домовилися…

— Якщо ми домовимося, це коштуватиме величезної влади. Але я кажу: Стефан — дурень. І він спершу робить, а вже потім думає.

Ах, як мені кортіло довідатися, в чому тут річ! Але я розуміла — якщо брат дізнається, що я нічого не чула, то навряд чи втаємничить мене в суть справи. І все тому, що я жінка. І якого дідька я народилась не хлопцем?

— Але наш батько навіть не поспішає дати Едгару дозвіл на спорудження замку, — несміливо почала я, але тільки розлютила Роберта ще дужче.

— А ти вже либонь готова йому допомогти, еге ж, Берт? Ет, жінки-жінки! Варто було побачити плащ хрестоносця і гарненьке обличчя — і вона вже забула, що перед нею звичайнісінька саксонська свиня.

— Агов, спокійніше, братику. Не забувай, що наш батько ставиться прихильно до англійців-саксів і навіть багатьох із них возвеличив. А його першою королевою була чистокровна саксонка.

— То може, й ти попросишся заміж за сакса? — злобливо примружився Роберт.

Стривай! Тут ліпше поки змовчати. Я не відповіла братові, а лише пришпорила коня.

До турніру залишалося чотири дні, й увесь цей час я не мала жодних звісток про Едгара. Клара теж досі не повернулася, і я лютилася на цю незугарну дурепу. За день до турніру вона з’явилася. Брудна, в пом’ятій сукні. І де тільки її тягали?

— Я більше не зможу там з’являтися, — винувато сказала Клара. — Аби прислужитися вам, пані, я зробила майже неможливе: перевдяглася ченцем і проникла на територію комтурії, хоча вхід жінкам туди якнайсуворіше заборонено.

— І що ти дізналася?

Клара посміхнулась.

— Передовсім я знайшла людину сера Едгара, цього чоловіка звуть Симон. Він майстер, муляр, його найняли у Парижі. Сакс має намір зводити замок, а цього самого Симона йому порадив сам Сугерій. Симон нещодавно ввійшов до почту хрестоносця Едгара, але дещо йому відомо. Зокрема, що в Едгара є син.

— Син?

— Так, мадам. Я навіть бачила його. Коричневе, мов фінік, маля. Лицар Едгар прижив його від сарацинки, з якою зійшовся в Єрусалимі. І хоча дитина народжена поза шлюбом, сер Едгар охрестив хлопчика і назвав Адамом.

«Добре, що дитина позашлюбна, — подумала я. — Адже, якщо я стану дружиною Едгара, то бажано, щоб мої діти успадкували все».

Я вперше подумала про дітей, як про щось обов’язкове в моєму житті. Скажу щиро — дітей я не зносила. Від однієї лише думки, що якось і мені доведеться народити, дратувалася несказанно. Однак те, наскільки спокійно я подумала про це, коли йшлося про Едгара, засвідчувало мої серйозні наміри.

— Що ще?

Клара хитро посміхнулася.

— Іще я дізналася, що цей красень-тамплієр неймовірно багатий. Він привіз зі Святої Землі цілий обоз, у якому кілька возів із прянощами.

Ого! Прянощі! Нав’ючений прянощами мул робить людину багатою, а віз прянощів — воістину князівський розмах!

— Але ж тамплієри так просто не випустять багатство зі своїх лап, — засумнівалась я.

Клара знизала плечима.

— Я не могла до пуття дізнатися, що до чого. Пан Едгар постійно в роз’їздах. Симон пояснив, що тут річ у якихось векселях, але я не вельми добре все зрозуміла.

Куди цій дурепі допетрати! Векселі — це слово завжди пов’язували з тамплієрами. Особливі папери, за якими через лихварські контори можна отримати гроші. О, я вже почала здогадуватися: все, що пов’язано з Едгаром Армстронгом, пахне золотом. І якщо цими днями він займався векселями, що обіцяють йому збагачення… Що ж, я готова багато чого вибачити заради цього. Йому — відтепер, значить, і мені. Я так вирішила.

— Що ще?

Клара зам’ялася.

— Це все. Симон ховав мене на сіннику, і мені довелося не тільки розмовляти з ним про сера Едгара. Цей француз такий вродливий, такий