Симона Вілар - Сповідь суперниці

— Ти, нахабна дівко, дай мені спокій зі своїми огидними подробицями!

Клара навіть задрижала. І вже скоромовкою розповіла, як її з коханцем вистежив такий собі Пенда, особистий зброєносець Едгара. І цей Пенда, зброєносець сера Едгара, відразу витурив Клару геть, при цьому його брутальність не знала меж…

— Коротше!

— Пані, цей Пенда вивів мене за ворота комтурії і заявив, що поки його лицар не отримав благословення гросмейстера в Темплі, аби зняти плащ тамплієра і повернутися до мирського життя, він повинен залишатися святим і божим, і дотримуватися трьох обітниць лицарів Храму: бідності, доброчесності та послуху. І те, що серед його людей затесалася жінка… Пенда сказав, репутацію його пана врятує лише те, що самого лицаря в комтурії якраз тоді не було.

Я не могла більше слухати. Реготала так, що в мене закололо в боці. Оці мені лицарі Храму! Нема гірших лицемірів! Цей сакс повинен бути безгрішним, тоді як уже давно порушив усі обітниці. Бідності, наприклад, адже привіз додому справжнє багатство, доброчесності, бо прижив дитину від сарацинки, і послуху, адже порушив два перші пункти. Байдуже, мені подобалося, що він не святий. Терпіти не можу святенників.

Того вечора я з’ясувала, що в списках лицарів-учасників турніру є й кілька тамплієрів. А серед них і мій сакс.

Просто неподобство, що жінкам заборонено бути присутніми на лицарських іграх! Дякувати Богу, мій батько не був настільки закостенілим снобом і дозволяв нам спостерігати за двобоями зі стіни замку — жінка начебто й перебуває на віддалі, але оскільки арена розташована відразу за стінами, — все видно як на долоні. І це правильно, адже, по суті, лицарі хочуть покрасуватися саме перед нами — знатними дамами, недарма ж вони просять у нас то шарф, то рукавичку на щастя, а герольди у разі перемоги повідомляють, якій леді той чи інший лицар присвячує свій тріумф.

У день відкриття турніру попри те, що вночі підморозило, багато дам зібралися на стіні помилуватися розмаїтою ареною. Сонце розтопило іній, небо ясніло блакиттю. За огорожею арени зібралася ціла юрба роззяв. Серед них було й чимало простолюдок. Обурливо, що їм дозволяють-таки бути глядачками, спілкуватися з учасниками. А от нас примушують залишатися віддаля, буцімто щоб нас не схвилювало видовище каліцтв, отриманих на турнірі. Тим часом коли б хтось із нас остерігався цього — не прийшов би. А так навіть полохлива Еліонора Блуаська з’явилася, ще й надягла нову шубку з куниці.

Незабаром до мене підійшов мій вірний Гуго Бігод, щоб попросити талісман на щастя. Я не відповіла ні «так», ані «ні». Побажала удачі, але ні рукавички, ні шарфа він не отримав, не отримав їх і мрійник-трубадур Ральф де Бріяр. Він не найкращий воїн серед мого почту, хоча й чудово співає. Ну і хай ліпше співає, аніж ризикує зганьбити на турнірі мій дарунок. Не дістався заготований шарф і цьому ведмедю Теофілю Д’Амбрей. Він першокласний воїн, але свій шарф я приберегла для іншого. Цікаво, чи можна на турнірі давати таку жіночу деталь тамплієрові?

Я відразу очима відшукала Едгара серед лицарів. Він був у білому плащі тамплієра з червоним восьмикутним хрестом. Його щит із коштовним карбуванням мав краплевидну форму, на півзігнутій руці він тримав свій шліфований шолом у формі жолудя, а волосся вкривав каптур із переплетених металевих кілець. Зі свого місця я навіть розгледіла пасмо, що спадало на його чоло з-під каптура, і несподівано я розхвилювалася. Цікаво, чи під’їде він близько до нас, щоб я могла вручити йому свій подарунок?

Не втерпівши, я запитала в Мод Блуаської, що сиділа поряд:

— А ваш протеже, люба, має намір узяти участь в лицарських ігрищах, чи з’явився тільки, щоб продемонструвати свою поставу й коня?

Мод грайливо глянула на мене, відхиляючи довгу вуаль, що розвівалась на вітрі.

— Чи не сподіваєтесь ви, моя люба, подарувати йому шарф? Що ж, після ваших усамітнених прогулянок переходами палацу це цілком природно.

Я лише подумала, що чутки про мене й Едгара вже поширилися. Браво, Генрі Вінчестере! Хоч якась від тебе користь.

Та невдовзі я геть-чисто забула і про колишнього коханця, і про майбутнього чоловіка. Я захопилася.

Турнір — це воістину захоплююче видовище! Спів труб, скажена скачка, удар! Як спритно боровся мій брат Глочестер! Який блискучим був Валеран де Мелен. А Теофіль Д’Амбрей! Я навіть пошкодувала, що не дала йому хоч щось, коли навіть мій батько не втримався і зааплодував йому.

— Твій лицар, Бертрадо, гідний хлопець. Б’є, наче камінь, випущений із балісти.

І звісно, незрівнянним був Гуго Бігод. Перший кривавий двобій виграв саме він. Коли їхні з супротивником списи зламалися і вони взялися за мечі, Бігод був неперевершений! Потім його супротивник упав, заюшений кров’ю… Ах, що я кажу! Вже в наступному бою Теофіль пробив списом наскрізь одного лицаря з почту Вермандуа і навіть зірвав з коня, тримаючи, немов наколеного на шпильку жука, на ратищі списа! Еліонорі Блуаській навіть зле стало, і її знудило просто на прекрасну шубку з куниці.

А ось Ральфу де Бріяру не пощастило — його спритно збив з коня один із лицарів-тамплієрів.

І тут я помітила, що Едгар стоїть зовсім поряд, за кріслом Мод, і щось говорить їм зі Стефаном. Я так занервувала, що навіть зіжмакала малиновий шарф, який хотіла віддати саме йому. Ах, чи підійде до мене Едгар?

Він підійшов.

— Моя шана прекрасній принцесі.

Я посміхнулася якомога ніжніше.

— Чом би й вам, сере, не випробувати удачу на арені?

— Певна річ, міледі. Я чекаю лишень, коли залишаться найсильніші з супротивників.

— Ви настільки впевнені в собі? Що ж, у такому разі я нічим не ризикую, віддаючи вам свій шарф.

Якоїсь миті я злякалася, що прекрасний тамплієр відмовиться. Але він тільки мовчки прихилив коліно і доторкнувся вустами до моєї руки на знак вдячності. І що мені до того, якими поглядами обмінювалися