Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

музеї,

бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.

Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма

наповнити душею і зберегти в роках…

Яка уважна камера, яка чутлива фільма —

просвічують бретельки і вени на руках.

Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,

а з річкової твані волого світить рінь —

коли навколо тьмяно і контури розмиті,

потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,

потрібно трохи солі, щоб очі проявити,

щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.

Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!

І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Футбол на монастирському подвір'ї

…такої зелені не бачено сто років,

а може, й більше! Все вповите нею.

Ліси кущів безмовні та глибокі.

Вигадуй річку, просіку, алею,

закриті, ще не впізнані.

                                   Можливі

колона, арка й біла, мов папір,

сумирна вежа, рівня дикій сливі

(ростуть обидві з незбагненних пір).

Так зелено, що смійся або плач

між двох лісів, і невблаганний м’яч

між двох воріт, і піт, і сухо в роті,

і спів бджоли на нерухомій ноті.

А втім, воріт нема. Є дві цеглини,

затоптані в траву. І янголине

та голубине пір’я у траві.

І дві легкі кульбаби, тільки дві.

Літає м’яч! Проте його немає,

мов не було. Лише гарячий згусток

живих секунд, і він повз нас минає,

і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.

Така вже гра: на тлі рослин і стін,

де вгадуються фрески, наче смерті,

догнати плач!.. Він котиться. І він,

мов літери, пощерблені й затерті,

незримий слід і видих.

                                       Або дух.

Або хоч м’яч, повернутий минулим

у цю траву, між двох ожинних смуг,

де під ногами схимники поснули,

де крізь гілок цупке густе письмо

побачиш річку (просіку? алею?).

І ти, і я. Так близько стоїмо

над глибиною, пусткою, землею.

екзотичні птахи і рослини

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»

Я продаю квитки на магів і на мімів,

я коло входу став з ключами, мов Петро.

О діти передмість з устами херувимів!

Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!

Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,

обсипані зірками й пухом із тополь,

наповнивши завулки світлом і блакитом,

скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.

Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда

(мов еполет, сидить на ньому скарабей).

Він — заклинач рослин, і світляна троянда,

неторкнута й німа, росте з його грудей.

Цукрова вата — харч для янголів і птаства,

мов кокони Коканду, мов паволока хмар, —

для приміських дівчат яка солодка пастка,

аж світиться із них жадання, мов ліхтар.

О діти злих часів, посіяні в огромах

пастуших пустирів, де рейвах відлунав!

Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —

і душі заясніють, як терен із канав.

II. «Я продаю квитки на блазнів і факірів…»

Я продаю квитки на блазнів і факірів,

на мерехтіння ламп і хихотіння мавп.

О власники грошей з обличчями вампірів,

для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп».

От акробатки Ле липке лискуче тіло

звивається в кільце достоту, ніби вуж.

А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло

протне він вас ножами під оркестровий туш!

Однак лише на мить (віват, панове смертні!):

усіх вас оживить на грані чорних тайн

приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів,

гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн.

І що почнеться тут! шизофренічні танці

банкірів і повій, графинь і різників!

0 власники життя, о павуки у шклянці —

для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків,

піротехнічний шал! і димові завіси —

це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма!

І в ній немає дна! — черниці та гульвіси

влітають у тунель, затягнуті сторчма…

III. «Я продаю квитки на коней та верблюдів…»

Я продаю квитки на коней та верблюдів

у збруї золотій пошарпані боки.

0 пильні сторожі з очима страхолюдів,

з очима без очей, з очима навпаки!

У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних

вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,

приходите і ви в службових пелеринах —

землисті голоси і кров, немов зола.

І звівши зимні очі на паперові зорі,

де в’є високі петлі мотоциклетний ас,

ви стежите сурму в ревкім його моторі —

яку майбутню бомбу пригріє він для вас?

Шукайте динаміт! Хай детектив залізе

в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко.

Він витрусить намети, халати і валізи —

а звідти лише ластівки. І латані трико.

Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала

у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:

листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,

немов укуси кажанів — на шиях ордени.

IV. «Я продаю квитки на цитри й тамбурини…»

Я продаю квитки на цитри й тамбурини.

Втікає вам із рук ця музика ламка.

О вуличні філософи і кав’ярняні прими!

Це Соломії соло. Так тече ріка.

Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,

І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.

Від неї ніжними стають руді орангутанги,

і зорі замість дір пронизують картон.

Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.

Трапеція тремтить, немов крило живе.

Живéмо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,

ану ж вона зірветься вниз,

                              чи спів на смерть зірве?!

Таж ми без неї — тлінь, безлика й без’язика,

що на тісних торгах міняє імена.

О містечкові віршарі в розбитих черевиках!

Ви кожному скажіть, що є у нас вона.

Є голос! І любов!..

                              Але я замовкаю.

Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.

Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.

Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.

Пані капітанóва

Капітанська вдова мала білих мишей

в закапелку дірявої кухні,

а ще в неї був канарок Мішель

і носовички трикутні.

Втім ніхто не знав, де ночує вона,

по яких катакомбах приносить офіру?

Шльома Фішер подеколи давав їй банан,

або інший овоч, або фіґу.

(А найстарший з-поміж Андруховичів

ще й хліба давав до овочів.)

Королева завулків у веретті одінь,

капустина в лататті хустин.

А той капітан — що він був за один,

певно, вмер молодим і пустим?