Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Іверс — маловідомий шведський художник. Йому 67, останні кілька років він проживає в Амстердамі. Ґуннар був вражений, коли почув, що його водійське посвідчення припливло з джунглів разом із трупом сера Пола (о, так, звісно, він чув про експедицію). За його словами, він ніколи не був у Мадре-де-Діос і навіть не наближався до Пуерто-Мальдонадо, а посвідчення загубив у 2003-му під час візиту в Перу (відвідував лише лінії Наски та Мачу-Пікчу). Старий швед не уявляє, яким чином його водійське посвідчення потрапило на пліт до сера Пола чи до тих людей, які цей пліт спускали.

Кліффорд Страттон впевнений, що найближчими днями у розслідуванні трагічної загибелі сера Пола Холбрука відбудеться відчутне зрушення. Слідчі наразі розіслали фотографії трьох неідентифікованих тіл міністерствам закордонних справ відповідних держав, тісно співпрацюють із Інтерполом, а також намагаються вийти на контакт з кимось із тих, хто у 2002-му йшов по слідах Луки Молінарі.

FRIDAY, MAY 8, 2009 $ 1.00

СМЕРТЬ ХОЛБРУКА: НОВІ ЗАГАДКИ

«Британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків», — каже американський орнітолог[17]

Ричард Хаммет

Недавні відкриття спричинили нову хвилю дискусій навколо загибелі одного з найвідоміших зоологів сучасності, сера Пола Холбрука, якого по-звірячому закатували в Перу в липні 2008 року.

Нагадаємо, що на початку минулого тижня експерти встановили ім’я ще одного з чотирьох мерців, які не належали до експедиції британського натураліста, але чиї тіла знайшли разом із тілами учасників походу. ДНК-аналіз підтвердив, що єдиний серед загиблих афро-американець є громадянином США, уродженцем Арканзасу Джеймсом Деваром (на момент смерті йому виповнилося 39 років). Містер Девар, гірський інженер за освітою, зник безвісти, повертаючися з роботи додому, 23 жовтня 1998 року. Представники об’єднаної перуансько-британської слідчої групи на сьогодні не мають жодної версії на пояснення того, яким чином Джеймс Девар міг опинитись у джунглях Мадре-де-Діос і що робив там протягом десяти років.

До розслідування з власної ініціативи долучився Фред Ярдлі, 34 роки, орнітолог, аспірант Єльського університету. На даний момент Фред перебуває в Мадре-де-Діос, куди вирушив місяць тому за матеріалом, необхідним для завершення дисертації. Фред спостерігає за птахами на науковій станції Проґресо, що на одній з приток Ріо-де-лас-П’єдрас, за 180 км від Пуерто-Мальдонадо. В сельві біля Проґресо є ґрунтова злітна смуга, завдяки якій невеликі літаки можуть приземлятись, доставляючи на станцію припаси і самих вчених. Проаналізувавши дані GPS-локаторів, Ярдлі за власні кошти заправив літак «Cessna 172R», заплатив пілоту і рушив на північ, пролетівши всі пункти, крізь які пройшла група Холбрука.

«Задум виник, коли я вивчав дані GPS-маяків, що фіксували рух експедиції, — розповідає Фред Ярдлі. — Зверніть увагу, останніми днями Холбрук ішов дуже швидко, часом покриваючи по п’ятнадцять кілометрів за добу. І це у сельві. Дослідницька експедиція з такою швидкістю ніколи не рухатиметься — завжди потрібен час на спостереження, фіксацію результатів тощо. Складалося враження, наче сер Пол поспішав чи тікав від чогось. Але який сенс тікати вглиб тропічного лісу, від цивілізації?»

Фред бачив залишки багать на відкритих прогалинах, але тільки до крайньої західної точки маршруту. Після того як (згідно з даними супутника) експедиція повернула на північний схід, сліди щезли. Фред Ярдлі: «Вони зупинялися на галявинах. Так безпечніше, там менше комарів, і зазвичай саме у таких місцях трапляються струмки. Пролітаючи на невеликій висоті, я помітив кілька згарищ, що лишилися після багать. Особисто я впевнений, що то сліди британця. 7 червня 2008-го, якщо вірити супутнику, Холбрук різко повернув, і саме після цього моменту сліди наче вивітрюються. Я пролетів увесь маршрут від повороту до кінцевої точки і не побачив нічого, що свідчило б про перебування людини. Локатори, може, й були там, але Холбрук — ні. Я стверджую, що після 7 червня британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків».

За альтернативним коментарем ми звернулися до керівника об’єднаної слідчої групи Робіна Левайна, 48 років. Левайн відреагував доволі різко: «Повна маячня. Наскільки мені відомо, щоб триматись у повітрі, «Cessna» має рухатися зі швидкістю щонайменше 160 км/год. Як можна шукати щось у тропічному лісі, коли мчиш над ним у літаку? Ярдлі нічого не бачив, бо не міг нічого бачити. Це все одно що намагатися витягнути голку з копиці сіна, гасаючи довкола неї на спортивному автомобілі».

Зауваження, що Ярдлі все ж спостеріг рештки табірних багать, Робін Левайн відмовився коментувати.

Ані британці, ані перуанці досі не спромоглись організувати пошукові загони, котрі пішли б по слідах загиблої експедиції. Охочих немає.

Дороги, що ми обираємо…

I

13 березня 2012, 18:25 (UTC +2) Піцерія «Санта-Марія» Рівне, Україна

Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була вщерть заповненою. Левко приткнувся біля дальньої від сходів стіни і похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство заштовхувало у тлустого п’ятирічного малюка салат із крабових паличок. Малюк мимоволі орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися і закатати гарненьку істерику. Зліва (найімовірніше) вершилося перше побачення: худющий студент (певно, першокурсник) сидів навпроти цибатої, коротко підстриженої дівулі. Збоку на столі спочивала непоказна троянда. Студент нервував, невпопад вистукуючи ногою по підлозі. Решта клієнтів виглядали звичайними трудягами, що прийшли на пиво після завершення робочого дня.

Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, збудженим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві треті келиха, але який кайф у тому, щоб сидіти самотою й цмолити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив дочекатися Джоніка. Хлопці не бачились майже два роки, з часу випуску з «водника». І ось тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на цілих двадцять п’ять хвилин.

Збігло ще трохи часу. Голод заквилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger»[18], придбаний перед минулим Різдвом у duty-free-магазині на поромі «Viking Line»[19] між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. Пів на сьому. Нехай Гена йде у дупу! Не сидіти ж отак увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як),