Максим Іванович Кідрук - Твердиня

і в тієї ж секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.

Найперше, що впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не менше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.

Вступивши у залу, Гена роззирнувся і побачив Левка.

— О, Бартош! — вигукнув він, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти…

У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.

Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету.

— Та розумію. — Левко підвівся назустріч. — Міг хоча б дзенькнути, що затримуєшся.

Вони замовили салати та піцу і… замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.

— Ти схуд… — зрештою промовив Джонік.

Левко знизав плечима:

— Байдуже. — Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти — жирний кабан!

Джонік реготнув.

— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

— Це тобі, брате Джонні. — На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу, під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst»[20].

— Дякую! Це з твого університету?

— Так, — гордо проказав Левко. — Це герб Королівського технологічного інституту[21].

Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту[22], через три місяці отримав його і вирушив на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департаменті промислової екології (Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP — International Industrial Ecology Program[23]. Власне, навчання добігало кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.

— Круто, — прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.

Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно більші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здібностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.

— Як у тебе справи взагалі? — спитав Левко. — Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена організував власну фірму, що займалася продажем і встановленням металопластикових дверей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.

— Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

— А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати минулого року?

— Та куди там! — розвів руками Джонік. — Для мене відпочинок — це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молодшої почнуть різатись зубки.

— Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дерев’яні тарілки з піцами.

— А ти кудись збираєшся?

— Ага, — кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав — щоб вициганити у батьків трохи грошей, бо без стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

— Уф! Я тобі по-доброму заздрю. — В очах Джоніка знову проступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Генина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. — Куди збираєтесь?

— Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

— А компанія велика?

— Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але живе у Франції) і ще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.

Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільного телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.

— Дружина, — прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товариша. А тоді приклав мобілку до вуха: — Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не переживай.

Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.

— Чувак… — винувато потупився Гена.

— Що сталося?

— У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуться передні зубки, але зараз уже тридцять дев’ять, і дружина нічого зробити не може. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, мушу бігти.

Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.

— Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. — У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.

— Дякую, Лео! Удачі тобі! — Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. — Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! — Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

— Не парся. — Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. — Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти — це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.

II

13 березня 2012, 22:42 (UTC +2) Рівне, Україна

Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і двічі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.

Насправді таким вигадливим іменем підписався Семен Твардовський — по-простому Сьома, — одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екології.