Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

не буду, — надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. — Дурна гуска, — промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.

На вихідні молодь з’їжджається у село — хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися не тільки з відстані багатьох кілометрів, а й з відстані цілого життя, коли вже і повертатися немає до кого. Оленка з болем думала, що у клубі зараз усі тільки й говорять про неї. Забігали подруги, та більше з цікавості, роблено дивувалися дитині й намагалися випитати подробиці її несподіваної появи. Не допитавшись, починали переповідати останні новини, не забували обмовитися, як із Андрія тепер сміються хлопці. Краще б не заходили. Після їхніх відвідин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надією і страхом думала про зустріч із Андрієм, і, коли він прийшов, серце забилося так, ніби хотіло першим вискочити з грудей і кинутися на вулицю, де чекав на неї коханий.

Пальці тремтіли, й Оленка ледве застібнула ґудзики на пальті, потім надягнула білу шапочку, яка пасувала їй. Ще раз глянула у дзеркало і вийшла на подвір’я. Андрій стояв біля хвіртки й далі не проходив. У темряві побачила знайомий силует і ще більше захвилювалася.

— Здрастуй, Андрію, — промовила першою.

— Привіт, незаймана, — відповів той глузливо і надто голосно, мовби хотів, щоб його почув іще хтось, а не тільки сама дівчина. Оленку ніби хто в груди штовхнув.

— Ти за цим прийшов? — голос у дівчини затремтів, вона з усієї сили намагалася не заплакати.

— Я ж думав — ти справді… А ти… — Нотки болю юнак ховав за грубістю слова. — Шльондра, від мене пручалася, а сама з іншими… — Ступив до Оленки, схопив її рукою за плече і боляче стиснув. — Мене за ніс водила — з мене ж сміються тепер усі…

— Пусти, — Оленка вперлася руками Андрієві в груди. — Пусти, боляче.

— Невже? А тепер? — хлопець розмахнувся і вдарив її долонею по обличчю.

— За що?! За що?! Будьте ви всі прокляті! — крикнула, відштовхнула від себе і побігла в хату. Не роздягаючись, упала на ліжко, обличчям у подушку.

Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила, як донька збирає речі.

— Куди це ти? — запитала тривожно.

— Поїду, мамо. — Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах — відчай пораненого птаха.

— Куди? — Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.

— Не знаю, мамо, — голос доньки зривався на плач, — десь знайду місце, ніж отут, — схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.

— А ти ж як думала? — у Наталки самої навернулися сльози.

— Було тоді шануватися. Було тоді… — І теж схлипнула. — Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?

— От я й поїду.

— Їдь. — Наталка висмикнула з її рук пелюшку. — А онука я не дам.

Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.

— Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану — так, мій маленький? — повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. — Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший — він любить Іванчика. А мама — кака. Нехай їде, — вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. — Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.

Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.

— Таке, — розсердилася Наталка, — поклав лапище на животик — задавиш.

Микола забрав руку.

— А як упаде? — спитав винувато.

— Не впаде, як не зіпхнеш, — озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.

Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла осягнути, що відбувається з нею. Дивилася, ніби збоку, на себе й на людей і намагалася зрозуміти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя підказувало протилежні відповіді. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тільки тому, що так потрібно робити. А коли по кілька ночей маля не давало заснути, докоряла собі, що забрала, і ненавиділа Любу. Інколи відкривала паспорт, дивилася на запис «діти». Син. Посміхалася гірко й подовгу стояла біля вікна, у яке було видно Любину хату. Спочатку жевріла надія, що та одумається, повернеться й тоді для неї закінчиться ця добровільно взята на себе ганьба. Але по весні перестала надіятися, коли тітка Дуня зайшла до хати усміхнена, у руці тримаючи листа.

— Я тобі привіт несу. Ось, — підняла конверт над головою, — Люба прислала.

В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.

— Де вона? — запитала тихо.

— На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, — переможно тицьнула конверта дівчині.

Оленка взяла, і руки у неї затремтіли. Перескакувала очима з рядка на рядок, шукаючи для себе чогось головного. Та Люба писала лише про те, що на БАМі добрі заробітки й вона не скоро приїде. Просила не хвилюватися — у неї все добре. Передавала їй привіт і більше нічого. Зворотної адреси не вказала, тільки дописала: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз. Мені не пишіть, бо ваші листи загубляться тут. Я сьогодні в одному місці, а завтра за триста кілометрів».

— Бреше, — промовила вголос Оленка.

— Що бреше? — тітка обурено вихопила у неї з рук листа. — Ось подивися, — вказала пальцем на штамп, — БАМ і ще щось, хто його тут розбере. Скажи, що завидно. Гибієш тут, он… — кивнула на ліжко, де, обкладений подушками, сидів маленький Івась.

Оленка якось дивно подивилася на тітку, перевела погляд на дитину, потім знову на тітку. Так пильно глянула їй в очі, що Дуня не витримала того погляду:

— Чого вирячаєшся? Сердишся на мою Любу, що не обісралася дитям у вісімнадцять років, як оце ти? Дак хто ж тобі винен? А я, дурна, листа їй принесла — нехай, думаю, порадіє, а вона…

У відповідь Оленка криво посміхнулася:

— А як умрете?

— Що? Що це ти мелеш? — тітка оторопіло