Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

— Куди тоді телеграму слати, щоб Люба вас ховати приїхала? — злі вогники насмішкувато танцювали у дівочих очах.

— Тю-ю, сказилася, — у Дуні аж слина бризнула з рота. — Моя Люба…

— Ваша Люба — падлюка, — перебила її Оленка. — Так і передасте їй від мене… Як буде куди.

— Нога моя більше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона і мою Любу гудить! — тітка так хряснула дверима, що аж вікна жалібно дзенькнули, й навіть на вулиці було чути: — Повна хата байстрюків, а вона мою Любу зачіпає!

Після того як Дуня пішла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на ліжку.

— Ба-ба-ба, — хлопчик намагався уже щось говорити.

Оленка підійшла до нього:

— Бабу, мій маленький, упізнав, а вона тебе от ніяк не впізнає.

Іван кинув цяцьку і радісно простяг назустріч їй рученята.

У травні одружувався Андрій.

Привіз дівчину з іншого села, і вся молодь гуляла на його весіллі, тільки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворі й чула, як голосно сигналили біля клубу легковики.

Іван заковзався на руках і несподівано голосно заплакав, немов хотів комусь на тому весіллі нагадати про себе.

— Не плач, — погладила його по голівці Оленка, — сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усім оцим світом.

З її очей покотилися сльози, і вона уткнулася обличчям у крихітне дитяче плічко.

З часом про Оленку почали забувати, ніби її й не було у селі. А вона вдень працювала на городі, допомагала матері, а увечері сідала за книги.

— Таки думаєш поступати? — спитала якось мати.

— Не знаю, мамо. Та хрест на собі я не поставлю. Я, мамо… — спіткнулася і замовкла. Потім посміхнулася. — Ось нехай тільки Іван підросте трохи.

— А ти не бійсь нічого, — озвався батько. — Ми допоможемо. Хлопець із нами буде. У дитсадок піде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, — і замовк.

Оленка з якоюсь несподіваною тривогою подивилася на батька, але той зосередився на кінчику самокрутки, де тлів гіркий домашній самосад.

Та до медичного інституту вона знову не вступила. На другому екзамені «заробила» трійку з хімії, складати іспити далі не було сенсу. «Значить, мені тільки одна дорога, — думала приречено, — на ферму, у гній. Тоді навіщо мене десять років учили? “Без блату, без хабара… ”» — випливло у пам’яті сказане Любою. І вона зацьковано дивилася у завтрашній день, у якому тепер не було місця наївним дівочим мріям. Оленка ще більше змарніла і якось враз подорослішала.

Одного разу Наталка сіпнула чоловіка за рукав, коли самі були на подвір’ї:

— Треба щось робити, батьку, бо пропаде наше дитя.

— Не пропаде, — озвався той.

— Ага, що я, не бачу? — промовила засмучено. — Ні друзів, ні роботи, ні… Чого ти на мене так дивишся? Може, вона ще й за тим негідником сохне, від кого дитятко, — ми ж з тобою нічого не знаємо.

— Нехай на роботу йде. Поки що підмінною на ферму. І хлопчик у порядку буде, — сказав розважливо й замовк.

Наталка теж мовчала деякий час, потім зазирнула чоловікові в очі:

— Чуй, Миколо. Я оце думаю — ми з тобою і самі б дитятко виростили, а вона нехай би їхала кудись, мо’, на отой БАМ, як Люба. А то ж дивитися на неї важко — ще й не цвіла, а уже в’яне.

— За яким чортом їй на той БАМ їхати? — Микола докірливо похитав головою. — Не чіпай її, Наташо, — назвав дружину лагідно, як колись. — Життя само виведе нашу дочку куди треба.

— Виведе, — схлипнула дружина. — Уже бач куди завело…

На роботу Оленка підвелася о четвертій ранку. Подивилася на дитину, легенько накрила ковдрою. Розчесалася у темряві, затягла волосся у товстий вузол і запнула білу материну хустку.

— Тебе провести чи сама? — запитав неголосно батько.

— Я не боюся, тату, — відповіла так же тихо і вийшла з хати.

Спершу йшла дорогою, потім — стежкою, навпростець. Роса була холодною, густою, й Оленка швидко намочила ноги. Спинилася, зовсім зняла старі туфлі й далі пішла босоніж, відчуваючи приємну свіжість росяної прохолоди.

На фермі було сонно, й у приміщеннях не світилося, тільки у корівнику горіло світло. Дівчина зайшла, неголосно привіталася і ніяково стала біля вхідних дверей.

— Здорова була, — озвалася неподалік немолода вже доярка Параска Микитівна. — Сергійовичу! — гукнула кудись у глибину сараю. — Миколина дочка прийшла! — Оленка побачила, як то в одному, то в іншому місці вигулькнули з-за корів зацікавлені жіночі обличчя.

Високий літній чоловік підійшов до неї, привітався й аж зрадів.

— Добре, що прийшла, а то немає кого сьогодні на дві групи поставити. Хоч сам ставай. Ходімо, покажу тобі корів, дам бідони й доїльні апарати. Не бійся, — побачив, як дівчина знітилася, — я навчу ними доїти. Головне, щоб руками уміла, бо тут попривчали, що через одну вручну доїться. Умієш? — Оленка ствердно кивнула головою.

— Оце твої поки, — легенько ляснув долонею по крайній корові. — Двадцять шість доїться, і три в запуску. Пішли, ще халат видам і чоботи, — глянув на Оленчине мокре взуття, — бо в цьому багато не наробиш. Й кажу тобі — не бійся, то спершу важко, а потім втягнешся. — Дістав ключі, відчинив двері маленької комірчини. — Оце тобі, — поклав на стільчик марлю, синій халат, поставив двоє новеньких відер. А потім підгукнув до столу. — Порозписуйся за все й бережи, бо тут може корова язиком злизати. Знаєш сама, які у нас люди.

— Щось ти довгенько, Сергійович, у коморі порався! — вигукнула на весь корівник молода червонощока доярка. Оленка знала її в обличчя і знала, що ту звати Ольгою, але невідомо чому позаочі жінку називали Чухонькою. Ольга примружилася на Оленку і знову на весь корівник: — Дивись, бо вона дівка бита. Будеш тоді лупать очима перед жінкою.

Оленка почервоніла, розгублено глянула на завфермою. Сергійович докірливо похитав головою, суворо глянув у бік доярки:

— Ти б, Ольго, посовістилася — мелеш дурним язиком, наче корова хвостом. Не слухай її, Олено, роби своє діло, і край. Ходімо, я покажу тобі, як апарат підключати.

Вранці, коли поверталася з ферми, мати вже витоплювала у печі, попоралася і собі збиралася у ланку. Батько йшов на роботу раніше, й вона знову мало не до самого вечора залишалася з Іваном сама. Стомлено сідала на саморобний стільчик і довго сиділа мовчазна й байдужа до всього. Руки боліли й пухли, бо чимало корів у кожній групі не хотіли віддавати