Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

від цього не ставало. Наступні два дні вона фанатично дивилася телевізор, і вся сім’я вже не могла бачити, як падають ті дві вежі.

Потім Еббі почала вигадувати причини, з яких Денні міг бути там. Адже ніхто не може передбачити поведінку Денні, він так часто змінює роботу!

Або якщо він просто проходив повз і його зачепило? Вона почала вірити, що відчуває, нібито з ним щось не так. Точно щось трапилося.

Мабуть, їм варто зателефонувати Єлені.

— Кому? — запитав Ред.

— Матері Карли, пам’ятаєш? Я забула, яке у неї прізвище?

— Я, чесно кажучи, навіть і не знав!

— Але ти повинен згадати, допоможи мені.

— Люба, мені здається, ми навіть не знали її прізвища!

Еббі за звичкою почала швидко ходити витертим персидським килимом.

— Єлена Еббот, ні… Адамс… Армстронг, — бурмотіла вона собі під ніс і знов повторювала: Єлена Бебкок… Беннет… Браун (тепер Еббі почала підбирати прізвище за алфавітом).

— Але нас точно представляли одна одній. Денні представив нас, він точно називав її прізвище.

— Необов’язково, наскільки я знаю Денні. Дивно, що він узагалі нас познайомив, але якщо так, то він, швидше за все, сказав: «Єлено, це мої батьки».

Еббі не було що на це відповісти, адже це справді було у стилі Денні, тому вона лише продовжила ходити по кімнаті.

Раптом вона зупинилася і сказала:

— Офіціантки! Так, на весіллі були інші офіціантки.

— Так... — відповів Ред. — Але їхніх імен я також не пам’ятаю.

— Ні, вони називали її якось… я не можу згадати. Місіс Єлена якось… Я точно пам’ятаю, мені ще здалося, що вона дуже сором’язлива для свого віку, оскільки просила всіх називати її на ім’я.

На якусь мить Еббі здалася, вона стомлено присіла на ліжко і прошепотіла: «Зрештою, колись я згадаю».

Еббі завжди пишалася своєю феноменальною пам’яттю і тому була впевнена, що згадає прізвище.

— Треба просто не зациклюватися — і точно згадаю.

Еббі лягла у ліжко, за звичкою розправила простирадло і повільно заплющила очі. Ред ліг слідом за нею, вимкнув лампу і швидко заснув. Однак посеред ночі він прокинувся від того, що дружина штовхала його ліктем, промовляючи: «Карлучі!».

— Га? Що?

— Я згадала, як офіціантка зверталася до неї! «Місіс Карлучі, я можу принести вам ще випити?» І як я могла це забути? Карла Карлучі: алітерація, чи як там це називається. Я згадала, коли ходила у туалет.

— Ну і добре, — сказав Ред і повернувся на інший бік.

— Я зараз зателефоную у довідку.

— Зараз? — Ред подивився на годинник. — Але зараз пів на третю ночі! Ти не можеш телефонувати людині о такій порі!

— Звісно, ні. Але я можу дізнатися її номер, — відказала Еббі.

Ред щось пробурмотів і знову заснув.

Вранці Еббі повідомила, що знайшла трьох Карлучі на Мангеттені і збирається зателефонувати їм усім. Була сьома година ранку, й Еббі кортіло уже розпочати, але Ред намагався її зупинити.

— Почекай, людина може ще спати о сьомій.

— Може, але сьома година — це вже ранок, — відповіла вона.

Реду залишилося лише погодитися. Він спустився вниз, щоб заварити собі каву, хоча зазвичай він купував її дорогою на роботу.

За п’ять сьома Еббі зробила перший дзвінок.

— Доброго ранку, я можу говорити з Єленою? Ой, вибачте, я мабуть помилилася номером, усього найкращого.

Потім другий.

— Доброго дня, Єлено? — пауза. — Вибачте, я знаю, що зараз дуже рано, але…

Еббі зітхнула і закотила очі, очевидно, відповіли їй нечемно.

Нарешті третій дзвінок.

— Доброго ранку, Єлено?

Раптом Еббі випрямилася.

— Привіт! Ти не впізнала? Це Еббі Вітшенк, я дзвоню з Балтимора. Я тебе не розбудила так рано? — вона помовчала, слухаючи, що казали на іншому кінці проводу, після чого відповіла: — Так, я тебе розумію, інколи я і сама кажу Реду: навіщо взагалі лягати спати, якщо на сон лишилося так мало часу? Можливо, це через вік, а ще наші постійні стреси. До речі, Єлено, скажи, чи все гаразд із Сьюзан, Карлою та Денні? Я маю на увазі, з минулого вівторка? (Минулим вівторком люди називали 11 вересня).

— Ага… Так, я розумію. Це вже щось! Добре. То ти не знаєш… Звісно, логічно, що не знаєш. Дякую тобі, Єлено! Передавай привіт Сьюзан і Карлі. Що?.. А, так, звичайно, з нами теж усе добре. Дякую ще раз, бувай!

І Еббі поклала слухавку.

— Із Карлою і Сьюзан усе добре, — сказала вона. — Стосовно Денні вона лише може припустити, що все добре, але точно не знає, оскільки він переїхав до Нью-Джерсі.

— До Нью-Джерсі? А куди саме до Нью-Джерсі? —одразу ж запитав Ред.

— Вона не сказала, бо не знає його номера телефону.

— Думаю, Карла точно знає, через Сьюзан, звичайно. Якщо Денні підтримує із ними зв’язок, — зазначив Ред. — Ти можеш зателефонувати Карлі і запитати у неї його номер.

— Який у цьому сенс? — зауважила Еббі, її нервовий тон свідчив про нове розчарування. — Ми точно знаємо, що його не було у Нью-Йорку під час трагедії. Невже цього нам не достатньо? І я зовсім не впевнена, що у Карли є його номер, якщо чесно.

Еббі почала машинально складати посуд у посудомийку, Ред мовчки дивився на неї.

Значить, Нью-Джерсі. Ще одні розірвані стосунки, точніше, два види розірваних стосунків, якщо він, звісно, не підтримує зв’язок зі Сьюзан. Ред переконував, що Денні точно спілкується з донькою, адже він і до цього брав активну участь у її вихованні, але Еббі зауважила що, мабуть, Сьюзан стала для нього лише черговим напівпроектом.

Це не було схоже на Еббі. Вона свято вірила, що люди здатні змінюватися, інколи такою мірою, що дратувала цим своїх рідних. Але зараз, здавалося, Еббі здалася. Коли вона зателефонувала Аманді та Дженні повідомити новини, то говорила сухо, без емоцій, видавала лише факти, а потім попросила Реда передати це Стіму вже на роботі.

— Я передам, — відповів Ред, намагаючись з усіх сил говорити бадьоро та весело. — Його це заспокоїть.

— Чому? — сказала Еббі. — Насправді взагалі не варто було хвилюватися.

Наступного ранку, у суботу, до батьків без попередження приїхала Аманда. Вона працювала адвокатом. Це була їхня найнаполегливіша, найбільш компетентна і найвідповідальніша дитина. Тому, увійшовши до будинку, вона відразу розпорядилася:

— Дай мені номер Єлени.

Еббі відкрила шухлядку, дістала маленький аркуш та простягнула його Аманді. Та одразу ж схопила телефон, сіла на стілець і набрала номер.

— Алло! Доброго дня, я можу поговорити з Єленою? — сказала вона. — Мене звати Аманда, я сестра Денні. Ви можете дати мені номер Карли, будь ласка?

На іншому кінці проводу, вочевидь, відмовилися, оскільки Аманда пояснила:

— Повірте, я не збираюсь її засмучувати, я просто хочу зв’язатися зі своїм братом-негідником.

Здається, ці слова спрацювали, оскільки Аманда