Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Дуже вам дякую. До побачення.

Не кладучи слухавки, Аманда почала набирати інший номер.

— Зайнято, — повідомила вона.

Еббі застогнала, але Аманда запевнила:

— Звичайно, зайнято. Це мати телефонує, щоб її попередити.

Аманда постукала пальцями по столу. За кілька хвилин знову набрала номер.

— Карло? Привіт, це Аманда, сестра Денні. Як твої справи?

Відповідь Карли не зайняла би багато часу, але Аманда була нетерпляча.

— Добре, — відповіла вона. — Слухай, ти не можеш дати номер мого брата? Мені треба дещо йому сказати.

Коли вона записувала номер, Ред та Еббі підійшли ближче і мовчки дивилися на блокнот, майже не дихаючи.

— Дякую, бувай, — попрощалась Аманда і поклала слухавку.

Еббі спробувала взяти записник, але Аманда перехопила його і різко сказала:

— Я подзвоню йому, — і знову почала набирати номер.

— Денні,  — сказала вона, — це Аманда.

Батьки не почули, що він відповів.

— Одного дня, — почала Аманда, — будучи чоловіком середнього віку, ти згадуватимеш своє життя і подумаєш: а як там моя родина? Ти сядеш на потяг і приїдеш до Балтимора. Буде чудовий літній вечір, і промені сонця пробиватимуться через скляний дах станції Пен. Ти вийдеш на вулицю, де на тебе ніхто не чекатиме. Але це нічого, адже ніхто не знає, що ти приїхав. Ти будеш почуватися самотнім, бо бачитимеш, як інші пасажири обіймають одне одного, а потім сідають у машини та їдуть додому. Ти підійдеш до таксі, назвеш свою адресу і поїдеш містом, у якому колись жив. Побачиш знайомі місця, старі будинки, персикові дерева Бредфордів, жінок, які гуляють зі своїми дітьми на дитячому майданчику, а потім таксі поверне на вулицю Боутон, і раптом тебе охопить тривога. Ти помітиш, що наш будинок занедбаний, чого ніколи в житті не допустив би батько: потріскана фарба на ставнях, неохайно розляпаний вапняний розчин для доріжки, прибиті гумові протектори на сходах, які все своє життя ненавидів батько (пам’ятаєш, із магазину Гаррі?). Ти тихенько підійдеш до дверей, повернеш ручку і потягнеш на себе, але виявиться, що двері замкнені. Ти натиснеш на дзвінок, але ніхто не підійде. Тоді ти крикнеш: «Мамо? Тату? Ви де?». І ніхто тобі не відповість. Тебе охопить розпач і ти почнеш голосно кричати: «Є хто вдома?», але вже наперед знатимеш, що ніхто не вийде і не відчинить дверей, не скаже: «Привіт, любий, це ти! Заходь! Так добре тебе бачити вдома! А чому ти не попередив, що приїхав, ми б зустріли тебе на станції? Ти втомився, зголоднів? Заходь швидше!». Ти так і будеш стояти на тихій вулиці і не знатимеш, що робити далі. Ти повернешся до будинку і зрозумієш, що нікого немає. Тоді ти подумаєш, можливо, про своїх сестер і брата. Можливо, згадаєш Дженні або Аманду. Але знаєш що, Денні? Ні за що у світі не розраховуй на мене, бо я на тебе зла! Саме так, я зла за кожне твоє зникнення, і не лише за останні три роки, а за все твоє життя, за всі пропущені канікули, за батьківські річниці — 30 років, потім 35, за дитину Дженні, за те, що ти не прийшов на моє весілля і навіть не надіслав маленької листівки з привітанням або побажанням довгого і щасливого шлюбу. Але більше за все, Денні, я ніколи не пробачу тобі витраченої на тебе батьківської уваги, якої на нас, трьох інших дітей, уже просто не лишалося.

На секунду Аманда замовкла, Денні щось їй казав.

— О… — вимовила вона. — У мене все добре, а у тебе як справи?

Так Денні приїхав додому.

Першого разу він приїхав сам. Еббі була розчарована, що він не привіз Сьюзан, але Ред зауважив позитивну сторону цього візиту.

— Розумієш, — сказав він, — цей візит відрізняється від усіх інших. Він вирішив спершу налагодити стосунки з нами. Значить, він не сприймає це як саме собою зрозуміле і що він може запросто почати там, де зупинився.

Ред був правий, Денні поводився по-іншому, був більш обережний у висловлюваннях, уважніше ставився до почуттів інших. Він помітив усі зміни, похвалив нову зачіску Еббі (у неї тепер була коротка стрижка).

Сам Денні теж змінився, зникли дитячі риси обличчя, він став більш мужнім, змінилася навіть хода. Коли Еббі його про щось запитувала (підбираючи кожне слово), він намагався відповісти на все. Не можна було сказати, що він був дуже балакучим, але він відповідав на запитання, а це вже щось!

Зі Сьюзан усе добре, розповідав він, вона ходить до дитячого садочка. Так, він зможе привезти її у гості. З Карлою також усе було добре, але вони більше не разом. Робота? Так, зараз він працює у будівельній фірмі.

— Будівельній? — перепитала Еббі і крикнула до чоловіка: — Чув, Реде? Він працює у будівельній фірмі!

Ред мугикнув, але не відповів. Великої радості він не виказував, думаючи про те, що насправді криється за словами Денні. Наприклад, як часто він відвідує свою дочку? Чи спілкується з нею взагалі? І коли він натякнув, що вони з Карлою більше «не разом», що він мав на увазі: вони розлучилися чи просто роз’їхалися? Де і як він живе? Він вирішив серйозно присвятити себе будівництву чи це ще одне з його тимчасових захоплень? Він планує закінчити університет чи освіта йому не потрібна?

Потім приїхала Дженні з маленькою Деббі. Батьки залишили їх утрьох. Під кінець її візиту вони вже знали набагато більше. Дженні все випитала: Денні бачиться зі Сьюзан і бере активну участь у її житті, часто проводить із нею час. Він не розлучений, оскільки процедура виявилася занадто дорогою для них обох. Тож вони її поки відклали. Живе Денні ще з двома сусідами (хлопцями), і вони вже встигли йому остогиднути. Можливо, колись він і закінчить університет, але не зараз.

Але цієї інформації все одно було замало. Постійно здавалося, що існує щось таке, про що неможливо дізнатися.

Так чи інакше, Денні пробув у батьків півтора дня. Та все-таки щось змінилося: уперше він залишив свій номер мобільного. Номер, за яким вони йому зателефонували, був мобільним! Це все змінювало.

Вони вирішили зробити маленький стратегічний хід і не телефонувати йому декілька тижнів. А потім Еббі зателефонувала (разом із Редом, який стояв позаду). Вона запросила сина разом з онучкою відвідати їх на Різдво. Денні сказав, що Карла ніколи не відпустить Сьюзан у таке свято, але, можливо, після Різдва він привезе її.

Ред і Еббі були добре знайомі з усіма цими «після», але промовчали.

Проте Денні своєї обіцянки дотримався: вони разом зі Сьюзан приїхали у середу (Різдво було у вівторок) і побули аж до п’ятниці.

Сьюзан була спокійною і врівноваженою чотирирічною дитиною з каштановим волоссям і величезними карими очима. Це всіх вразило, адже таких очей не було