Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

На той момент Еббі перечитала безліч книжок про те, як бути найкращою бабусею, і головною порадою там було «не втручатися у життя батьків, не критикувати і не нав’язувати свою думку». Тому вона спробувала усміхнутись і лише відповіла: «Добре».

— А чого ти чекала? Карла працює повний робочий день. Не кожен може дозволити собі сидіти вдома і валятися на ліжку з грудним молоком, — сказав Денні.

— Я нічого такого не казала, — швидко відповіла Еббі.

Раніше бувало, що візити Денні тривали всього п’ять хвилин. Однієї фрази могло вистачити, щоб він тут же вийшов за двері і не повернувся.

Пам’ятаючи про це, Еббі притиснула Сьюзан щільніше до себе і сказала:

— Приємно бачити тебе вдома.

— Я теж радий знову бути тут, — відповів Денні, і всі полегшено зітхнули.

Можливо, по дорозі додому Денні дав собі якусь обіцянку, бо поводився він якнайкраще: не критикував гостей Еббі на обіді, а коли Отрі голосно засміялася і розбудила дитину, він сказав:

— Що ж, друзі, нарешті ви зможете подивитися, якого кольору очі у Сьюзан.

Він із розумінням ставився до проблем зі слухом містера Дейла і кожну свою фразу повторював по кілька разів.

Аманда, яка була на сьомому місяці вагітності, набридала йому купою запитань щодо дитини і він на всі відповів! («Колиска непотрібна, можна використовувати шухлядку комода. У дитячому візочку теж немає необхідності. Високий стілець? Та навіщо?»).

Надзвичайно ввічливо він обговорив справи у будівельній компанії Вітшенків, поспілкувавшись не лише з батьком, а й з Дженні, яка працювала там теслею, і навіть зі Стімом. Він уважно вислухав детальні розповіді Стіма про роботу. («Клієнт замовляє шафу від підлоги до стелі, розумієш. Ми прибираємо усі перегородки і тут він кричить: „Почекайте!“»)

Еббі нагодувала дитину, почекала, поки вона відригне, а потім замінила мініатюрний підгузок.

Виявилося, що у Сьюзан пухкеньке підборіддя, акуратні губи та блакитно-сірі оченята. Еббі передала дитину Реду, який спершу був переляканим і спантеличеним, але потім міцно притиснув дитину до грудей і тихенько вдихав запах маленької маківки.

Коли Денні повідомив, що він не може лишитися на ніч, усі сприйняли це з розумінням. Еббі швидко спакувала залишки індички для Карли та її матері, а Ред підвіз сина до станції.

— Не зникай, — сказав Ред йому на прощання.

На що той відповів:

— Не буду, скоро побачимося.

Денні часто так говорив, але ці слова нічого не означали. Проте цього разу все було по-іншому. Можливо, через те, що він став батьком. Можливо, він почав усвідомлювати важливість родини.

Як би там не було, Денні повернувся до них на Різдво — лише на день, але все-таки! — і привіз із собою Сьюзан і Карлу.

Сьюзан уже виповнилося сім тижнів, вона реагувала, коли до неї говорили, повертала маленьку голівку і посміхалася, від чого на щічці з’являлася маленька ямочка.

Карла поводилася чемно, хоча було помітно, що вона зовсім не намагалася справити позитивне враження. Вона була одягнена у джинси і футболку, тому Еббі, яка дуже старалася стриматися, залишилася у джинсовій спідниці і вирішила не переодягатися до вечері.

— Карло, я можу запропонувати тобі келих вина? — запитала у неї Еббі. — Так добре, що ти не на грудному вигодовуванні! Можеш пити все, що хочеш.

Її доньки обмінялися здивованими поглядами: мама переходить межу. Однак і вони намагалися справити гарне враження, тому хвалили все, що змогли помітити у Карлі, навіть її тату з іменем собаки на зап’ясті лівої руки.

Уся сім’я зійшлася на думці, що зустріч пройшла добре. І оскільки Денні почав приїжджати щомісяця, усі вирішили, що він теж так вважає. (Він приїздив без Карли, бо вона працювала — перейшла на нову роботу у мережу фаст-фудів. Вони обоє звільнилися з бару, але його робочий графік був більш гнучкий.) Сьюзан уже навчилася сидіти, їла більш-менш нормальну тверду їжу, уміла повзати. Іноді Денні залишався на ніч. Він спав у своїй кімнаті, а маленька Сьюзан — у манежі, який із давніх часів берегла Еббі.

Аманда на той час уже народила Елізу, і всі мріяли про те, як двоє дівчаток зростатимуть разом і будуть найкращими подругами.

А потім Денні образився на те, що одного разу сказав йому батько. Було літо, усі обговорювали подорож до моря у пляжний будиночок. Денні сказав, що він зможе приїхати разом зі Сьюзан, а у Карли не вийде, бо вона має працювати.

І тут Ред зауважив:

— Як так виходить, що тобі ніколи не потрібно працювати?

— Ось так, — відповів Денні.

—А Карлі потрібно?

— Саме так.

— Я не розумію, Карла ж її мати?

— Так. І що?

Еббі та Дженні були присутні при цій розмові, й обидві відразу замовкли. Вони почали мовчки очима показувати Реду, щоб той припинив. Але він продовжував:

— Денні, у тебе є робота?

— А тебе це стосується?

Тут Ред замовк, як це було помітно, через силу. Трохи згодом Еббі запитала, чи потрібна допомога з манежем, але Денні відповів, що не залишиться на ніч. Він поводився дуже люб’язно і поїхав від них без будь-яких натяків на образу.

І після того зник на три роки.

Перші кілька місяців вони нічого не робили, намагаючись не звертати уваги. Але у день народження Сьюзан Еббі зателефонувала Денні на той номер, що останнім висвітився на їхньому визначнику. (Батьки таких людей, як він, можуть працювати секретними агентами).

Ред, удаючи, що він чимось зайнятий, ходив поряд із байдужим виглядом.

У відповідь на дзвінок Еббі почула незнайомий голос, який сповіщав про те, що цей номер вимкнений.

— Здається, вони переїхали, — сказала Еббі Реду, який з’явився у дверях.

— Мабуть, вони переїхали у більшу квартиру, з окремою кімнатою для Сьюзан.

Однак хвилювання лише посилилося, тому через якийсь час Еббі вже телефонувала у довідкову, розшукуючи Денніса Вітшенка. Проте такої людини там не знайшли.

— А пошукайте Карлу Вітшенк, — попросила вона, нервово поглядаючи на Реда.

Не може бути, щоб вони так скоро розлучилися, думала Еббі. Але після багатьох марних спроб, вона поклала слухавку і з сумом вимовила:

— Тепер нам лишається чекати, поки він сам сконтактується з нами.

Ред кивнув у відповідь і вийшов.

Ішли місяці, а потім і роки. Сьюзан, мабуть, уже навчилася ходити і розмовляти. Дивовижний вік, коли мова дитини розвивається у геометричній прогресії, і кожен день вона вивчає щось нове. Вік, коли діти, як губки, вбирають у себе все почуте, і Вітшенки це все пропустили.

Дженні народила первістка — Деббі — ще після останнього візиту Денні. І той факт, що їхні двоє онуків зростають разом, лише нагадував про відсутність Сьюзан.

А потім настало 11 вересня, й Еббі ледь не збожеволіла від хвилювання. Звичайно, уся сім’я переживала, але Еббі, вона ж матір і бабуся, переживала найбільше. Хоч, як їм було відомо, Денні не працював у Всесвітньому торговому центрі, тому вони переконували себе, що з ним усе добре.

— Так, добре, — погоджувалась Еббі, але легше