Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

Розпочинається чергова відбудова Земель Корони святого Іштвана, котра закінчиться, як знаємо, дошкульною поразкою. Наслідки цієї поразки систематично будуть даватися взнаки, може, і до самого кінця існування угорського народу.

Фотографія Балоґа зображує ключову сцену — початок епохи Горті, що тривала чверть століття, до жовтня 1944 року, коли Німеччина, не витримавши заповільної політики регента, спокійно його відсторонила і доручила владу угорським нацистам з-під знаку Перехрещених стріл. Фото Балоґа, на перший погляд, нічим не вирізняється, бо тільки зображує вхід переможної армії до міста, відвойованого від комуністів. Однак насправді — це портрет угорського абсурду ситуації: вождем країни, що не має виходу до моря, стає адмірал, і, як це військовому моряку личить, парадно їде на коні. Це не має нічого спільного з морською піхотою, це — морська кавалерія! А кінь цей — білий, бо Горті, наче ангел, прибуває із Сеґета на чолі Національної армії, аби визволити батьківщину, принести їй мир, добробут і справедливість. Ось так адмірал стає очільником королівства, що не має ні короля, ні моря.

Парадоксом цього красивого параду є також те, що Горті отримує владу завдяки допомозі румунських та чехословацьких армій, котрі й задушили більшовицьку Угорську Республіку Рад. Таким чином, перемога Національної армії стала можливою завдяки країнам, існування яких угорськими націоналістами сприймається майже як образа. Тодішня Чехословаччина і Румунія з угорським Семигороддям — це сіль в угорському оці.

За неповний рік після того гарного параду настає фатальний мирний договір у Тріаноні, за яким Угорщина втрачає дві третини своєї території, зокрема і Семигороддя, і Верхні Землі (тобто сучасну Словаччину). З цього моменту політика Горті почала спиратися на ревізіонізм, який призвів до наступних поразок на довгій смузі угорських принижень.

Балоґ, один із найвизначніших фоторепортерів в історії угорської фотографії, прославився світлинами з бойовищ Першої світової війни, а також підправленими, ідеалізованими фотографіями пушти[18], яку міфологізував, без страху використовуючи фотомонтаж. В об’єктив потрапляли корови, пастухи, вози на шляхах цього єдиного справжнього європейського степу, до них доклеювалися понурі хмари, що грізно тягнуться по небу, творячи образ гарної, таємничої пушти. Ці сумні відповідники блакитних лагун він створював на початку тридцятих років, уже після війни, після параду білого коня, після тріанонської травми. Балоґ створював нову угорську міфологію, нову економ-версію ідентичності країни, у якої відібрали Карпати і яка відтоді скрізь у світі почала асоціюватися з однією великою низовиною, як, наприклад, Голландія. Тільки з тією різницею, що Голландія має вихід до моря, а Угорщина має лише Балатон.

І до сьогодні вусаті «пороси»[19] в Гортобаді возять у бричках по пушті німецьких туристів, що шукають на горизонті грізні хмари, а чікоші[20] в білих шароварах і в лискучих чорних черевиках їздять верхи. На радість фотографам та авторам листівок і рекламних буклетів вони змушують коней до гри з великими м’ячами, а також ляскають шкіряними батогами, що, як і боґрачі, бувають різних розмірів — від маленького казанка для однієї порції аж до величезних відер на двадцять літрів супу. Їх можна купити на розладках цього найславнішого пуштанського містечка.

Балоґ — це видатний представник «угорського стилю» у фотомистецтві: похмурого і меланхолійного. Його батальні фотографії Першої світової війни — значно автентичніші, тут він уже не доклеював несправжніх трупів. На фотокартинах, що показують побоїща, копання братських могил та ряди хрестів, можна побачити справжню суть Першої світової війни — взаємне винищення нерухомих армій. Ця війна мене завжди по-своєму вражала: така велика бійня — і ні за що. Неначе за мету взяли не що інше, як просто врегулювати природний приріст населення шляхом знищення тих дев’яти мільйонів понаднормових мужчин — так, як лісники відстрілюють вовків, яких забагато розмножилось.

Воєнні фотографії Балоґа можна поділити на три категорії: солдати марширують по засніженому полю або на тлі сутінкового неба; солдати в таборі чекають у черзі до військового дантиста, збираються для трапези, стоять перед польовою лікарнею або — це третій різновид — вони вже мертві і лежать покотом, чекаючи на поховання. На цих фото — абсолютний спокій, жодного драматизму, звірства: солдати лежать, бо неживі, якщо б не померли, то так покотом не лежали б, а очевидно, сиділи б і палили, голились, писали листи до своїх наречених, які чекають на них десь там по всіх закутках цісарсько-королівської монархії.

На роботах Балоґа смерть — цілком природна і абсолютно прийнятна для потенційних небіжчиків. На фото «Завершений бій» нові трупи безладно лежать на фоні польового кладовища, неначебто саме на цьому місці вони дозволили себе застрелити, щоб зручно було ховати. На п’ятьох роботах із циклу «Повішення» з 1919 року зображено, як виконується вирок повішення солдата, який виглядає спокійно і природно. Ми не знаємо, за що винесли цей вирок, можливо, за дезертирство, можливо, за невиконання наказу, можливо, за крадіжку? І взагалі, чи знає солдат, що з ним станеться за кілька хвилин? Бо якщо знає і розуміє, тоді це свідчить, що він повністю змирився з близькою смертю. Солдат із зацікавленням, навіть дуже уважно, спостерігає за своїми катами, що готуються ось-ось виконати вирок.

У монографічному альбомі Балоґа є фото, що зображує в’їзд адмірала Горті до Будапешта. Це фотографія рубікону, що замикає цілий період творчості. Зникає мілітарна тематика, розпочинається період ідилії: корови на пушті біжать стадом, ніби антилопи в Африці, народні обряди, натюрморти. Складається таке враження, ніби раптом настав кінець історії Угорщини, кінець у фукуямівському розумінні; тільки-но білий кінь адмірала стукнув копитом — Угорщина стала гарною країною-скансеном, де проживають щасливі люди, що плекають традиції і народні обряди. На фотографіях цього періоду бачимо злидні і бруд у циганських хатинах, голих циганчат, але ця нагота гарна, як нагота індіанців, які чуються настільки вільними, що й не мусять носити одягу.

Регент Горті носив шикарний адміральський мундир з великою кількістю орденів. Голим він не був, але не був також вільним, ані щасливим. Був невільником своєї уяви, своєї політики і угорської долі. Був диктатором, але його реабілітували. Ходив, тримаючись Гітлера, але повністю його за це не засудили. Був мінливий і дволикий. Прагнув обов’язково повернути землі, втрачені в результаті Тріанону, при цьому умудрявся вести політику лавірування між нацистами та західними союзниками Альянсу, особливо після 1942 року, коли був не проти вийти з тої війни, що вже, очевидячки, летіла під три чорти.

Справжню горті-ностальгію можна нині побачити в місті Печ, що на півдні Угорщини, неподалік від кордону з Хорватією. Це одне з найбільших угорських міст: нараховує трохи понад сто