Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

шістдесят тисяч жителів. (Кожне велике угорське місто, окрім Будапешта, насправді є малим).

Неподалік від Кафедральної площі у винарні на Каптолон утцо, поруч зі старими фотографіями міста, сімейними світлинами з міжвоєнного часу в сепії, весільними портретами молодят на стінах висять (також давні) фотографії адмірала Горті: у профіль і з орденами, у флотському головному уборі або без нього. Так і висить собі Горті, ніби нічого не трапилось, висить, як шпалери із зображенням оленя в шлюбний період. Тутешні п’яні відвідувачі, що заливають у себе наступні двісті грамів кислуватого кейкфранкоша[21], на адмірала просто не звертають уваги.

Перед кафедральним храмом міста знаходиться невеличкий парк, де на лавках люблять цілуватись або пити пиво школярі з сусіднього ліцею. Хтось, хто тут був ще перед ними і мною, не цілувався і не пив пива, а старанно прикріплював кнопками до стовбурів дерев свої патетичні націоналістичні вірші. Один з них я зірвав собі на пам’ять, і ось він у приблизному перекладі:

Для мене Вітчизна — для нього держава,

Для мене Нація — для нього населення,

Для мене Дунай, Тиса, Драва —

Йому лише земля для збагачення.

Для мене прекрасне гімну звучання —

Для нього це ноти для співання.

Для мене святою угорська корона —

Для нього лиш шапка або ж оздоба.

Для мене Тубеш, Мечек і Печ —

Для нього кишені повні за радар.

Для мене робота, сім’я і честь —

Для нього лиш біржі й рахунки в банках.

Для мене прапор, Вітчизна і Святе Писання —

Для нього шовк, земля і колекціонування.

Для мене хрест і труна дубова —

Для нього пісок і труна березова.

Я нікого не хочу ненавидіти —

Він уміє без ножа зарізати.

Я один у човні веслуватиму —

Він із кораблем потопатиме.

Я на хресті Христа бачу —

Він акробата на мостику.

Я в Бога вірю —

Він чистить мою кишеню.

Я їм суп картопляний —

Він гуску і човленд[22].

Я йду протестувати на вулиці —

Він сидить у Дубаї цілі місяці.

Я став поетом і пишу вірші,

Задля люду ллю сльози гіркі —

Він правий у енному разі,

Якщо вілли має на Ібіці.

Це слабкий вірш, а переклад далебі не кращий; я зробив його як підрядник, маючи на меті передовсім передати зміст, а не стиль. Цей вірш — для мене документ, а не поезія, документ-свідоцтво угорського розпачу періоду першої декади ХХІ століття. Невідомий графоман підписався: «Giorgio Muscolare Sopianae». Sopianae — це назва міста Печ латинською мовою. Його, власне, заснували римляни (як і місто Сомботгей). Джорджіо, націоналіст і антисеміт, дає волю своїм симпатіям і розпачу.

У позачасовий слізний тон (з обов’язковим плачем за батьківщину) Джорджіо зумів уплести дещо з актуальної політики — суперечки про натівський радар на горі Тубеш і антиурядові демонстрації-протести. Кулінарна тематика (картопляний суп контра човленд) найвиразніше вказує на те, кого вважати негативним героєм цього літературного твору — продажного єврея, готового розпродати Угорщину за срібняки (причина плачу поета), а за них, відповідно, збудувати собі віллу на Ібіці і провести відпустку в Дубаї, прирікаючи справжнього угорця на злидарство.

Джорджіо міг би бути членом «Модьор Ґардо», нової парамілітарної організації, заснованої в п’ятдесят першу річницю антикомуністичної революції. Ґардисти, осиротілі нащадки нацистів Перехрещених стріл, у своїх біло-чорних уніформах трохи подібні на кельнерів, а трохи — на членів народного колективу танцюристів. Вони марширують по Замковій горі або площею Героїв, символічно виконуючи свій вербувальний танець.

Можливо, Джорджіо — це і є ґардист, можливо, уже встиг приєднатись, і хтозна, можливо, насправді їздив із Печа до Будапешта на демонстрації і викрикував: «Дюрчані — геть!» Можливо, він лаяв поліцаїв, називаючи їх то «євреями», то «авошами»[23]. Революціям потрібні поети, що стрілятимуть смертоносними строфами та вбивчими римами. Це, мабуть, студент, або навіть ліцеїст. Можливо, він інколи заходить у «Каптолоні Борозов» на склянку кислого кейкфранкоша. Може, це, власне, він сидить зараз за столиком поряд: худий, із довгим жирним волоссям, зібраним у хвостик, палить «Сопіане», цигарки з вугільним фільтром, що до епохи традиційних «Мальборо» чи «Кемел» були справжнім тютюновим ексклюзивом.

Я також колись палив «Сопіане», привозив їх із Угорщини до Польщі і понтувався ними вже в старших класах. Таку розкіш я дозволяв собі у виняткових ситуаціях, а звичайно я купував у місцевому кіоску, наприклад, «Радомські», «Моцні» або ті, із такою дивною назвою, «Вісім з половиною» — так, ніби їх виробляв шанувальник Фелліні. Кілька разів із відчаю я опускався до цигарок «Сілезія». «Сопіане» у вісімдесятих роках у Польщі були як подув вітру з великого світу. Подув прямісінько в легені. Оскільки ці цигарки мали той особливий фільтр, то й можна було повірити, що насправді вони зовсім не шкодять. Ці цигарки входили до списку «західних» речей, які тоді можна було привезти з Угорщини, що ми з батьком і робили, запаковуючи по зав’язку синій «Форд Ескорт». Жуйки, пральні порошки, згущений фруктовий сироп, штучний лимонний сік у жовтих пластмасових пляшках. Згодом у варшавському бюро торгового радника Угорської Народної Республіки на вулиці Шволежерув відкрили магазин для працівників бюро і посольства. За розміром він був невеличкий, здається, займав приміщення поряд із гаражем у підвальній частині цього величезного, як на чиновницькі потреби, будинку. Щотижня на вул. Шволежерув приїжджала фура з Будапешта, повна тогочасних розкошів, яких добряче бракувало в Польщі у вісімдесяті. Ця вантажівка, наче тріє царі, привозила все, що коштовне і гарно пахне. Тоді ми з батьком знову вантажили на «Форд Ескорт» туалетний папір, буженину та мийні засоби — знаки добробуту. І я тоді повертався з бюро торгового радника через район Лазєнки, хрумкаючи недавно куплену бакалію: ізюм, лісові та волоські горіхи, а потім молотив у роті круглі тверді жуйки, що зафарбовували язик у червоний або синій колір і кришились на дрібні шматочки.

Якось у ті часи в одного хлопця із сусідньої квартири я виміняв за блок «Сопіане» оригінальний в’єтнамський корковий шолом. Мені здається, що мій сусід на цьому обміні виграв: принаймні він мав що палити, а я міг тільки приміряти цей шолом у кімнаті перед дзеркалом та торкатись його зеленої підшивки, дивуючись із того, який він легкий. Раніше я приміряв тільки важкі німецькі штальгельми, найславніші шоломи в історії воєн, або ж польські шоломи тридцять п’ятого взірця, в народі прозвані «горщиками».

Раз уже зайшла мова про шоломи —