Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

в Карпатському басейні стає причиною того, що на пологій Угорщині осідає специфічний дух: мішанина протухлого повітря, кухонних запахів і алкогольного перегару.

Це дух ностальгії, що завис над містами і селами. Він мостить гнізда в будапештських будинках і тягнеться без перешкод над Великою низовиною. Угорщина — це поле битви турула з духом ностальгії. Цей дух, наче семиголовий дракон, виграє в двобої, бо турула закували в камінь і бронзу, тож йому ніяк не поворухнутись. Його крила розпростерті, але застиглі; дзьоб грізний, але стулений; кігті гострі, але обгризені, наче камінь під вічними дощовими струменями. Він просто не може заатакувати дракона ностальгії. Турул надзвичайно важкий, але його без найменшого зусилля піднімає мініатюрна дівчина з пекарні «Бранч», що на Ретек утцо. Дух ностальгії здається легким як повітря, але всі, кому він упав на плечі, ходять зігнутими до землі і не в силі випрямитися. Скам’янілий турул у Будині чи Тотобаньо пробує злетіти, а дух ностальгії безперешкодно шаленіє від Сопроні до Ніредьгази і від Салґовтар’яну до Сеґета.

У жовтні 2005 року в ХІІ районі Будапешта, на розі вулиць Нодьенєд і Бьосьормейні, де повертає п’ятдесят дев’ятий трамвай, приземлився новий турул — пам’ятник на прославу жертв Другої світової війни, що мешкали в ХІІ районі. Цей птах з мечем у пазурах і хижо роззявленим дзьобом важить чотири з половиною тонни. Він поривається злетіти, але вже встиг знести протухле яйце: його спорудження стало причиною чергової малої угорської політичної війни. Приземлитися турулові на цьому місці дозволив правий мер цього ж ХІІ району. Це й викликало бурхливу реакцію соціалістів та лібералів. Наскрізною червоною ниткою в мас-медіа пройшла дискусія на тему птаха, бо все, що відбувається в Будапешті, повинно мати загальнонаціональний характер, а якщо там наявний політичний компонент (цього разу так насправді й було), то це сто разів справа всієї нації.

Турула хвацько освятили в річницю угорської революції 1956 року, тобто в день, що згуртовує абсолютно всіх угорців. От тільки поставлено турула без відповідніх юридичних дозволів. Таким чином, цей птах — символ угорських мук — на додаток ще й нелегальний. Грізна велич турула з ХІІ району не має (принаймні тоді не мала) санкцій від місцевих владних структур. Щоправда, ніхто собі не може уявити, щоб цей монумент коли-небудь знесли. У цій країні можна демонтовувати тільки пам’ятники диктаторам; несправжнім героям; справжнім героям, якщо вони недоречні; доречним героям, якщо вони неактуальні. У випадку турула захист від демонтажу гарантує міф. Він уже встиг запустити коріння занадто глибоко.

Винятковість пам’ятника в ХІІ районі полягає ще в іншому. Це один з небагатьох пам’ятників, що увічнюють Другу світову війну. Для угорців війну ганебну, бо незважаючи на те, що угорський уряд протягом усієї війни вів політику лавірування між Німеччиною і країнами Альянсу, безрезультатно і невдало намагаючись з неї начебто виплутатись, він таки виступив у цій війні на боці Гітлера. Наскільки вся країна обсипана пам’ятниками і знаками на честь героїв Першої світової війни, настільки наступна світова трагедія майже не вшановується. Перша світова війна була чистим та чесним страхіттям. Угорське мучеництво за Франца Йозефа і цісарсько-королівську монархію переросло в Тріанон, котрий до сьогодні вважається угорською незагоєною раною і, відповідно, заслуговує на цілу армію пам’ятників. Монументи Першої світової війни — це віддання честі найбільш ментально обтяжливим наслідкам поразки. Зазвичай — це барельєфи в ґроттґерівському[17] стилі, а саме: група гонведів, один з яких тримає штандарт, другий сурмить, третій падає, четвертий вже лежить, п’ятий поправляє вуса, шостий звертає свій погляд до неба, і тільки сьомий намагається стріляти. Ті ж, котрі вижили, на інших пам’ятниках у стрункій поставі потискають один одному руки: сильно, по-чоловічому. Винятком тут можна назвати персоніфікацію боротьби в образі грізного лева, що стоїть з будинського боку моста Морґіт — на пам’ять левиної відваги угорських воїнів, що брали участь в обороні фортеці в Перемишлі від російських військ у 1915 році.

Турул — це птах, що несе прокляття, де б він не приземлився, разом з ним з’являються проблеми. Щось, як турулячий грип, особливо заразний і дуже стійкий, бо лікується століттями. Турула неймовірно важко підстрелити. На фото Калмана Сюлльоші «Ланцюговий міст у руїнах» з 1945 року на першому плані зображено знищений міст разом із славними левами, а на фоні — будинський замок зі всією Замковою горою. Однак турул стоїть непорушно і все ще провокаційно розпрямляє крила. Його зовсім не помічають радянський матрос і чорнява дівчина, які сидять серед руїн моста з пештівського боку і які мають на думці скоріш закрутити якийсь невеличкий воєнний роман. Звичайно, цього турула помітити нелегко. З перспективи глядача він — деталь третього плану, комаха, що приклеїлася до кліше фотографії, маленька мушка, що розбилась об об’єктив фотоапарата.

Турули трапляються в трьох основних позах: 1) турул бойовий — з агресивно роззявленим дзьобом, мечем у пазурах і широко розправленими крилами (замок у Будині, ХІІ район, Тотобаньо); 2) турул перехідний — незрозуміло, чи він якраз піднімається вгору, чи вже приземляється, йому пасувало би ширше розправити крила, але він не може визначитись (перед залізничним вокзалом у Дьорі); 3) турул сором’язливий — скромно сидить на жердині, із соромливо складеними крилами і закритим дзьобом (обісраний голубами турул на міській брамі в Сопроні, на будинку на Татра утцо в Будапешті, на вході до банку ОТР в Еґері). Існують іще турули ненормативні, що не вписуються в жоден із вищезгаданих типів. Такою чудасією, наприклад, може бути Турулвар — тобто Замок турула — у Сіксові, населеному пункті на трасі номер три, між Мішкольцом та словацьким кордоном. Він скоріше нагадує індіанський тотем, що одночасно використовують як дитячий майданчик для ігор. Повна ентузіазму, наївна народна творчість поєднується з містицизмом, що визначає угорське сприйняття історії.

Ностальгія — це фундамент, на якому будується угорська ідентичність. Ностальгія за часами минулої величі, хоча дуже часто ця велич і була ілюзорною. На невиліковній тузі за втраченим тяжко збудувати якусь іншу ідентичність, аніж нещасливу. Отож угорці завжди будуть нещасливими. Будуть собі сидіти, їсти пюркюльт, попивати паленку і сумувати — як справжні меланхоліки, що не знають, за чим насправді тужать. Турул, що за легендою привів угорців до їхньої батьківщини, вказавши на місце, де вони осіли, насправді прирік їх на вічний осуд.

Печеня з Горті

У листопаді 1919 року Рудольф Балоґ зробив найславнішу угорську фотографію: Мікловш Горті в адміральському мундирі в’їжджає на білому коні в Будапешт після придушення революції Бейли Куна.