Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

щоб досліджувати знайдені обгорілі зернини, з зоології, щоб визначати кістки тварин, з хемії, щоб зрозуміти, рештки яких саме речовин збереглися в посудинах, з геології, коли треба було реконструювати процеси формування ландшафту, чи про багато інших речей. Тому я знайшов фахівців, що на цьому зналися. Керівник розкопок є кимось на кшталт академічного імпресаріо — він збирає талановитих акторів, що творитимуть виставу.

Це добрий спосіб підготувати звіт про розкопки, коли метою є нагромадити дані, що їх будуть використовувати інші. Проте зібрання звітів групи фахівців виявляється менш придатним, коли треба виробити загальні відповіді на великі питання. Внаслідок цього у книжці, що ви зараз читаєте, я дотримуюся внутрішньогалузевого, а не міжгалузевого підходу. Замість стерегти з дробовиком гурт фахівців, я радше піду власним шляхом, аби зібрати докупи та витлумачити знахідки експертів з різних царин.

Так можна наразитися на різноманітні небезпеки (поверховість, фахову упередженість і просто загальну помилковість). Я ніколи не матиму того тонкого відчуття китайської культури, яке має людина, що присвятила життя читанню середньовічних рукописів, чи не буду в курсі найновіших досягнень еволюції людини, на відміну від фахового генетика (мені казали, що журнал Саєнс оновлює свій вебсайт в середньому щотринадцять секунд, отже, друкуючи цього рядка, я, мабуть, знову відстав). Проте, з іншого боку, той, хто залишається в межах своєї дисципліни, ніколи не побачить великої картини. Міждисциплінарна модель одного автора є, мабуть, найгіршим способом написати таку книжку, як ця, — крім усіх інших способів. Мені такий спосіб видається найменш поганим підходом, а ви судитимете за результатами, чи я правий.

Отже, в чім полягають результати? У цій книжці я стверджую, що питання чому Захід панує є насправді питанням про те, що я називатиму суспільним розвитком. Під цим я засадничо розумію здатність суспільств чогось досягати — формувати своє фізичне, економічне, суспільне та інтелектуальне довкілля згідно зі своєю метою. У дев'ятнадцятому та значній частині двадцятого сторіччя західні спостерігачі здебільшого вважали незаперечним, що суспільний розвиток був добрим. Неявно, а часто явно вони казали, що розвиток є поступом (чи еволюцією, чи Історією), а поступ — до Бога, добробуту чи людського раю — є сенсом життя. Нині це видається менш очевидним. Багато хто вважає, що наслідки суспільного розвитку — деградація довкілля, війни, нерівність та втрата ілюзій — далеко переважують будь-які переваги, що він створює.

Однак, яку б моральну відповідальність ми не покладали на суспільний розвиток, заперечити його наявність неможливо. Нині майже всі суспільства розвиненіші (в тому сенсі, як означено в попередньому абзаці), ніж були сто років тому, а деякі суспільства розвиненіші, ніж інші. 1842 року ніхто не міг заперечити, що Британія була розвиненішою, ніж Китай. По суті, рівень розвитку дав Британії змогу створити глобальну сферу впливу. В минулому було багато імперій, але їхні сфери впливу завжди були регіональними. Близько 1842 року британські виробники могли наводнити Китай своїми виробами, британські промисловці могли будувати найпотужніші в світі металеві кораблі, а британські політики могли посилати експедиції через половину земної кулі.

Питати, чому Захід панує, означає порушити два питання. Треба дізнатися, чому Захід розвиненіший за будь-який інший світовий регіон (тобто має більшу здатність робити те, що треба) і чому західний розвиток протягом останніх двох сторіч досяг таких висот, що вперше в історії кілька країн змогли домінувати на всій планеті.

Я гадаю, єдиний спосіб відповісти на ці питання — виміряти суспільний розвиток і побудувати графік, що буквально окреслить обриси історії. Зробивши це, ми побачимо, що ані теорія тривалої зафіксованости, ані теорія короткочасової випадковости не дають пояснення обрисів історії. Відповідь на перше питання — чому західний суспільний розвиток вищий, ніж в будь-якій іншій частині світу — не пов'язана з жодною недавньою випадковістю: Захід був найрозвиненішим регіоном світу протягом чотирнадцяти з п'ятнадцяти останніх тисячоліть. З іншого боку, в далекому минулому лідерування Заходу так само не було зафіксоване. Протягом понад тисячі років, від приблизно 550 до 1775 року н. е., східні регіони мали вищі бали. Тисячу років тому панування Заходу не було визначене наперед, наслідком недавніх випадків воно також не є.

Так само теорії тривалої зафіксованости та короткочасової випадковости не дають відповіді на друге запитання, а саме чому західний суспільний розвиток піднісся так високо порівняно з усіма попередніми суспільствами. Як ми побачимо, бали Заходу почали більшати з дивовижною швидкістю лише близько 1800 року н. е., а сам стрибок був лише останнім проявом дуже тривалого усталеного пришвидшування суспільного розвитку. У тривалому та короткому часі все відбувалося подібним чином.

Ось чому ми не можемо пояснити панування Заходу розглядом лише прадавньої історії чи лише останніх кількох сторіч. Відповідь на це питання вимагає осягнути зміст усього діяпазону минулого. Однак, окресливши зростання та спади суспільного розвитку, ми виявимо обриси історії та з'ясуємо, що треба пояснювати, проте власне пояснення ми в такий спосіб ще не дістанемо. Заради цього треба заглибитися в деталі.

Лінощі, страх та жадоба

 

СТОРІЯ, ім. Виклад, здебільшого неправдивий, подій, здебільшого неважливих, що їх вчиняли володарі, здебільшого лицарі, та солдати, здебільшого дурні».[11] Часом важко не погодитися з цим іронічним означенням Емброуза Бірса: історія може видаватися низкою жахливих подій, хаотичним борсанням геніїв та телепнів, тиранів та романтиків, поетів та злодіїв, що робили надзвичайні речі чи до дна вишкрібали діжку розбещености.

Такими людьми рясніють наступні сторінки, як воно й має бути. Зрештою, саме особистості з плоті й крови, а не надпотужні безликі сили, живуть, вмирають, творять та б'ються в цьому світі. Проте я збираюся довести, що за покривом шуму та гніву все ж таки криються потужні закономірності минулого. Застосовуючи правильні інструменти, історик може з'ясувати, які вони є, і навіть спробувати пояснити їхню суть.

Я скористаюся трьома з цих інструментів.

Перший інструмент — біологія[12]. Вона каже нам, що насправді людина — це розумний шимпанзе. Ми є частиною королівства тварин, що своєю чергою є частиною більшої імперії життя, у всьому діяпазоні від великих мавп аж до амеб. Ця цілком очевидна реалія має три важливі наслідки.

По-перше, так само, як усі форми життя, ми живемо завдяки тому, що дістаємо енергію від довкілля та перетворюємо цю енергію згідно зі своїми потребами.

По-друге, так само, як інші розумніші тварини, ми — допитливі створіння. Ми постійно кудись потикаємося, цікавимося, чи ці, чи ті речі їстивні, чи можна ними бавитися, чи можна їх