Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

треба було більше, ніж мала вся перенаселена західна Європа. Але стався другий щасливий випадок. Британія, єдина в світі, мала і зручно розташовані поклади вугілля, і промисловість, де відбувалася швидка механізація. Близько 1840 року британці вже застосовували машини на вугільному паливі в усіх сферах життя, зокрема в залізних військових кораблях, що могли пробити собі шлях рікою Янцзи. Щоб замінити енергію, отримувану від вугілля, Британії довелося б щороку спалювати 15 мільйонів акрів лісів — акрів, що не існували. Почалася революція викопного палива, екологічну катастрофу відвернено (чи принаймні відтерміновано до двадцять першого сторіччя), і раптом Захід, попри всі негаразди, запанував у світі. Тривалої зафіксованости не було. Був лише недавній химерний випадок.

Розмаїття пояснень західної промислової революції в термінах короткочасових моделей, від Померанцового химерного випадку до Франкового тимчасового зсуву в поширюваній світовій економіці, так само безмежне, як прірва між, скажімо, Джаредом Даймондом та Карлом Марксом у таборі тривалістів. Проте за всієї контроверсійности всередині обох шкіл саме на лінії боротьби між ними постають найбільш різко протиставлені теорії функціювання світу. Дехто з тривалістів стверджує, що ревізіоністи насправді спекулюють низькопробними політично коректними псевдонауковими аргументами. Деякі короткочасовці відповідають на це звинуваченнями тривалістів у апології Заходу чи навіть расизмі.

Сам факт, що так багато експертів доходять таких драстично відмінних висновків, свідчить про хибність обох підходів до проблеми. У цій книжці я спробую довести, що ані тривалісти, ані короткочасовці не зрозуміли обрисів історії й отримали лише часткові та суперечливі результати. Гадаю, нам потрібен інший погляд.

Обриси історії

 

деться про те, що і тривалість і короткочасовці згодні, що Захід домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років, але сперечаються щодо давнішого перебігу подій. Все обертається навколо їхніх різних оцінок доновітньої історії. Єдиний спосіб розв'язати ці суперечності — розглянути давніші періоди й з'ясувати, якими були загальні «обриси» історії. Лише тоді, встановивши лінію відліку, ми зможемо продуктивно міркувати, чому все відбувалося так, а не інакше.

Проте саме цього, схоже, майже ніхто не хоче робити. Більшість експертів, що пишуть на тему, чому Захід панує, є фахівцями з економіки, соціології, політики чи новітньої історії — отже, здебільшого це знавці з поточних чи недавніх подій. Вони схильні концентрувати увагу на кількох останніх поколіннях, дивитися назад щонайбільше на п'ятсот років, а давнішу історію розглядати побіжно чи не розглядати зовсім. Проте в цій дискусії найважливіше з'ясувати, чи існували чинники, що дали Заходові перевагу, вже від давніших часів, чи вони раптом постали у новітню епоху.

Лише кілька науковців підходять до проблеми зовсім інакше — вони аналізують давню передісторію, потім перестрибують до новітньої доби, залишаючи поза увагою тисячоліття між ними. Географ та історик Елфред Кросбі не лишає сумнівів щодо того, що більшість таких науковців вважають очевидним — що запровадження землеробства в передісторичний час було критично важливим, але «між тою епохою та часом розвитку суспільств, що відрядили Колумба та інших мандрівників за океан, протягом близько чотирьох тисяч років не сталося майже нічого важливого порівняно з тим, що відбувалося раніше».[10]

Це твердження я вважаю помилковим. Ми не знайдемо розв'язків, якщо обмежуватимемо пошук передісторією чи новітніми часами (так само, поспішаю завважити, ми їх не знайшли б, якби зосередилися лише на цих проміжних чотирьох чи п'ятьох тисячоліттях). Перш ніж обговорювати, чому обриси історії такі, а не інакші, треба розглянути весь діяпазон людської історії як єдиного процесу й з'ясувати, якими саме ці загальні обриси є.

Я дістав освіту з археології та стародавньої історії зі спеціялізацією на класичному Середземномор'ї першого тисячоліття до нової ери. Коли і 978 року я починав навчання в Бірмінгемському університеті, більшість класичних дослідників почувалися цілком комфортно зі старою теорією довготривалости, згідно з якою культура античної Греції, що постала дві з половиною тисячі років тому, породила особливий західний спосіб життя. Деякі з них (здебільшого старші) навіть прямо казали, що грецька традиція зробила Захід кращим за решту світу.

Наскільки я пам'ятаю, це не видавалося мені проблемою, аж поки на початку 1980-х я не почав досліджувати походження грецьких міст-держав, готуючи дипломну роботу в Кембридзькому університеті. Тоді я зазнайомився з археологами-антропологами, що вивчали подібні процеси в інших частинах світу. Вони відверто сміялися з кумедної думки, що грецька культура була унікальною й започаткувала особливу демократичну та раціональну західну традицію. Як це часто буває, протягом кількох років я примудрявся тримати в голові два суперечливі уявлення: з одного боку, що грецьке суспільство еволюціювало подібно до інших стародавніх суспільств, а з іншого — що воно започаткувало особливу західну траєкторію.

Рівновага почала порушуватися, коли 1987 року я обійняв свою першу посаду в Чіказькому університеті. Я викладав за оновленою програмою історію західної цивілізації, що сягала від античних Атен до (врешті-решт) краху комунізму. Аби хоч на один день випереджати своїх студентів, я мав значно ґрунтовніше, ніж раніше, вивчити середньовічну та новітню історію Європи й не міг не помітити, що протягом досить тривалих відтинків часу до свободи, розсудливости та винахідливости, що їх Греція начебто залишила у спадщину Заходові, частіше ставилися зі зневагою, ніж з пошаною. Намагаючися це якось збагнути, я спіймав себе на тому, що доводиться розглядати дедалі ширші зрізи людського минулого. Я з подивом побачив, які потужні паралелі існують між начебто унікальним західним досвідом та історією інших частин світу, насамперед великих цивілізацій Китаю, Індії та Ірану.

Професори найбільше полюбляють скаржитися на свої адміністративні обов'язки, але, перейшовши 1995 року до Стенфордського університету, я швидко усвідомив, що участь у різноманітних комісіях дає виняткову змогу дізнатися, що відбувається поза вузькою цариною твоїх студій. В цьому університеті я керував Інститутом історії суспільних наук та Археологічним центром, був головою класичного факультету та заступником декана Школи гуманітаристики та суспільних наук, до того ж багато займався археологічними розкопками — це означало купу паперової роботи та багато головного болю, але давало змогу спілкуватися з фахівцями з усіх галузей, від генетики до літературної критики, що могли мати стосунок до питання, чому Захід панує.

Я зрозумів одну важливу річ: розв'язання цієї проблеми вимагає широкого підходу, поєднання сконцентрованости історика на контексті, обізнаности археолога в глибокому минулому та порівняльних методів дослідника суспільних явищ. Аби досягти такого поєднання, потрібен був міждисциплінарний гурт фахівців, де було б зібрано разом досвідчених експертів з низки галузей. Фактично саме цим я перейнявся, коли почав керувати археологічними розкопками на Сицилії. Я не знав практично нічого з ботаніки,