Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

бо вона невтішна.

Світло пішло, скрізь пітьма кромішня.

А в небі, між ангелів і святих —

ровесники-хлопчики білосніжні,

що за Ісуса померли раніше,

ніж був сам Ісус розіп’ятий за всіх.

♦ ♦ ♦

Сюжет Різдва постійний. Інша справа – пейзаж.

Північний він, чи південний, сільський, чи міський.

Допоможе справі художника неочікуваний персонаж:

селянин з в’язкою хмизу, чи озброєний вартовий,

замовник-єпископ біля печери в юрбі людській,

радісній, що дивується – звідки ажіотаж?

А ось і сани їдуть повз розлючений сніговій,

сумну пісню співає ямщик, замерзаючи у санях,

солдати вперед багнетами йдуть в свій останній бій,

а ось і іншого немовлятку заколисує мама – спи, хороший мій!

А ось до ешафоту у возі везе юдея лях…

Ось зеків конвой веде – крок у бік ступити не смій.

Крок в сторону від Різдва – і скільки різних людей!

Війна і розбій, торгівля – славетний товар повій.

Ось піонерські краватки на шиях радянських дітей.

Ось пролетарій іде до свободи через запій,

Ось грішник іде до Спасіння на стежці вузький,

до Спасіння немає широких шляхів, то ж йди, мерщій!

Крок набік – бачиш долю такою, якою була,

яка є і буде – природа людей не нова.

Але крок до Різдва – і бачиш все те ж – осла і вола,

над яслами хмарка янгольського тепла,

в яслах Слово Господнє, і що нам людські слова?

І в небі Зірка, що всіх нас кудись вела.

♦ ♦ ♦

Грудень рухається до Різдва. Привітання давно

отримані і відправлені. Казками повне кіно.

Чайковський і Гендель царюють. «Щедрик» набрид мені.

З туги випадаємо в свято, з свята – в думи сумні.

Дні темні на кожен рік, що в небуття іде.

Рятує вино. П’янюга хитається, не впаде.

Ніхто не загрожує, а все ж людина тремтить.

Все дорожчає, щоб подешевшати вмить…

Те ж стосовно людей, час сплатити борги,

руйнуються знаки пошани. Озираючись навкруги,

бачиш вимучені усмішки, чуєш веселий спів,

потім нічого не бачиш, але чуєш: «корпоратив,

точно поки що не знаю, якийсь там ресторан».

Ялинки на кожному розі. «Лускунчик» – на весь екран.

Щедрик дзижчить, Тане вогкий сніг…

Радуйся, Іроде! Схоже, ти переміг.

♦ ♦ ♦

Радіє Господній пророк Ісайя, страх як радіє,

ходить по краю хмари, зупинитись не вміє.

«Яко отроча народилось нам, син явився нам».

Замовкає та озирається, а чому – не знає сам.

Ангели волають: «Різдво Твоє, Христе Боже!»

то на Брейгеля, то на Ван Ейка схоже.

Усюди мороз, на вулиці і по шкірі, авжеж,

все як і раніше, всюди одне й те ж,

Марія – тонка, прозора, товстий Ірод ковтає вино.

Шкода, нема маляра – перенести на полотно.

Спів на хорах і на криласі. Дзвонять – з усіх дзвіниць.

Хтось небезпечно хворий, хтось не розуміє ниць.

Хтось перед смертю каявся, а хтось лише пітнів.

Хтось когось підірвав. А хтось – тільки хотів.

Дивно, що Град Господній досі не спорожнів!

Хтось ридає в розпачі. Хтось вигукує в гніві.

А Ісайя радіє, бо Син народився – Діва

прийшла до Віфлеєму і народила синка,

а подруги їй говорили, що буде донька,

ось вийде заміж, онуків тобі принесе,

всіх порадує, нікого на землі не спасе.

А Марія знала, що народить сина, Ісуса.

Рід людський вигукує: «Ось тепер-то я і спасуся!»

Ось тепер свобода, живу – роблю, що побажаю,

бо Син відкрив усім нам брами до Раю,

Тілом – в землю, душею – до Господа полечу,

Якщо потрібно грошей, то я сплачу.

Є прощення жертві і кату запалим свічу.

Особливо жертві – жертва більш винна за ката.

Хмара тепла, як між рам здвоєних вата,

пересипана блискітками і осколками скляних куль,

будиночків, шишок або звіряток, загиблих від куль,

все, що розбите в минулому, протягом всіх сторіч…

Зозуля в ходиках ляскає крилами, каже: ку-ку, Свята Ніч!

А Марія думає: «Що мені ці царі, з жахливими їх дарами,

що січень з дитячими святами, ялинками, молитвами та постами,

що мені безсмертний Небесний Батько з незліченними світами».

Лише зірка сяє, визначаючи Божі родини,

і, зірці назустріч, Немовля світиться зсередини.

♦ ♦ ♦

Отже, Він народився у яслах, в печері, помежи

бидлят, із яких живописці обрали осла і вола.

Вічність позаду зяяла, і попереду – теж. І

Зірка сяяла, і людей за собою вела.

Йшли за Зіркою, наче стадо за пастирем до води.

Власне, кулишся, топчеш трави, чуєш дудку – то тут, то там.

І куди б ти не йшов, та у грудні прийдеш сюди,

де Марія і Йосип в печері, й посміхнешся волхвам.

Во плоті, в теракоті, на полотнах, де срібло й мідь,

в гіпсі, в пластику і на дереві, де тонких позолот сліди,

на матерії зримій незримий Отець стоїть.

Син – і в яслах, і на хресті, й на престолі – завжди.

Все і вічно, і одночасно, бо усюди і все – любов.

Час скінчився, неначе цукор, як цигарки – ти ж був купив

їх на розі. Як на Початку, світло й темінь злилися знов,

мов забули, що Бог Предвічний їх на ніч і день розділив.

♦ ♦ ♦

Зірко – сяй, завірюхо