Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Яка ж? – Юля придивилася до нього уважніше.

– Хочу зверху написати «Слава Україні!», але… але батьки мене не встигли навчити писати…

Його голос затих, і тінь болю пробігла його обличчям – нестерпна та гірка. У цю мить Юліне серце стислося від розпачу й жалю так сильно, що вона ледве стримала сльози. Їй хотілося пригорнути до себе цього хлопчика, запевнити, що все буде добре… Але ж вона знала – ні він, ні вона вже ніколи не повернуться до тієї старої, мирної реальності.

– Звичайно, я тобі з цим допоможу! – бадьоро, хоч і з щемом у серці, відповіла Юля, намагаючись не дати жодній сльозі впасти на малюнок. – Неси свої олівці! Зараз напишемо! Красиво, по-справжньому! Щоб наші герої знали, як сильно ми їх підтримуємо!

Дмитрик кивнув і побіг за коробкою з кольоровими олівцями, тримаючи свій малюнок, як скарб. Юля ж лишилася сидіти на стільчику, стискаючи в руках край свого светра, аби не розплакатись. Дивилася йому вслід – малому, худорлявому хлопчику з великим серцем – і в очах її стояли сльози. Не від безсилля, а від гордості й глибокої печалі.

«Ось така вона… Нова реальність…» – подумала Юля. І поки усі навколо намагалися якось вижити, вона в той момент зрозуміла: навіть у пітьмі, навіть у найстрашніші часи – світло все одно пробивається крізь темряву. У дитячому малюнку. У словах «Слава Україні». У тих, хто ще здатен любити.

* * *

За два тижні, що минули з моменту приїзду до Львова, Юля встигла не лише освоїтись у новому для себе місті, а й стати його невіддільною частиною – однією з тисяч таких самих людей, що своєю щоденною працею тримали тил, наближаючи перемогу. За цей час вона познайомилася з десятками людей – кожен із них ніс у собі цілий всесвіт: хтось втік з-під обстрілів у Харкові, хтось вивіз дітей із Мелітополя, хтось шукав зниклого чоловіка з Маріуполя. Усі ці історії, повні болю, втрат, надії та неймовірної сили, Юля щовечора акуратно занотовувала у свій невеличкий блокнот з м’якою обкладинкою, який завжди носила із собою в сумці.

Вона не знала, чи побачить ще цих людей, чи залишаться вони у її житті, чи розлетяться десь по світах, як пташенята з гнізда. Але відчувала потребу зберегти їхні голоси, їхні переживання – хоча б на папері. Її мрія була простою й водночас великою: коли все це закінчиться, коли над Україною знову засяє сонце на мирному небі, вона напише книгу. Книгу про те, як війна перевернула життя простих людей, але не змогла зламати їхню гідність. Про те, як навіть у найтемніші дні в українцях залишалася іскра доброти, взаємодопомоги й незламної віри в майбутнє.

Сама ж Юля була втіленням цих якостей. Вона свідомо трималася за людяність – як за рятівну соломинку в бурхливому морі війни. Щоранку прокидалася ще до того, як сходило сонце, і одразу йшла туди, де була потрібна. На кухні, поруч із тіткою Варкою, замішувала тісто на вареники, чистила овочі, мила посуд – що завгодно, аби полегшити комусь роботу. Потім бігла до дітлахів, де проводила з ними заняття з малювання чи ліплення, іноді просто читала казки – щоб вони, хоч на годину, забули про втрату й біль.

У вільні хвилини долучалася до плетіння маскувальних сіток, і робота ця, хоч і монотонна, давала їй відчуття причетності. У вестибюлі школи, де приймали гуманітарну допомогу, Юля розшифровувала іноземні надписи, сортувала речі, фасувала засоби гігієни та ліки. Часто затримувалася допізна – їй не потрібно було відпочинку, бо найбільшим страхом було залишитися наодинці з думками. І саме праця рятувала її душу від зневіри.

Люди навколо знали Юлю. Коли комусь було важко – шукали її очима. Вона вміла вислухати, підтримати, знайти доречне слово або просто міцно обійняти. Не здавалася, хоч і в очах її часто стояв біль. Її присутність стала символом спокою, внутрішньої сили й надії – тієї, що народжується не з пафосу, а з глибокої любові до свого народу. Вона була однією з тих невидимих героїв тилу, що не носили бронежилетів, але тримали лінію фронту людяності.

Кожного ранку з черговою порцією європейської допомоги приїздив дядько Степан, дебелий сивочолий чолов’яга з густими вусами та доброю посмішкою і завжди із позитивними новинами.  І де він їх вишукував у такий складний час? Його старший син служив на Херсонському напрямку, молодший – навчався на терапевта. До Юлі дядько Степан завжди був привітним, у коротких розмовах, поки розвантажували його машину, завжди «сватав» дівчину до своїх хлопців. Вона ж лише віджартовувалася.

– То ж за кого мені заміж виходити? – питала усміхнено Юля.

– Вони у мене обидва от такі хлопці! – і палець догори. – Так що, вибирай!

– Та як я можу вибрати, як я жодного з них і в очі не бачила? – знаходила вона інший аргумент.

– А тобі що з їхніх облич воду пити? – не вгамовувався дядько. – Треба на вчинки людей дивитися, а не за зовнішністю судити.

– Ну про вчинки їхні я лише з Ваших слів знаю. І за Вашою ж таки логікою маю старшого сина обирати. Він же наш захисник.

– Молодший теж нівроку. Ось навчання в цьому році закінчить і одразу на фронт, військовим медиком працювати. 

– Не боїтесь обох синів у зону бойових дій посилати?

– А що боятися? – розвів руками. – Кожен має бути там, де найкорисніший. Я свого часу навоювався, тепер лише гуманітарку здатен возити. Та й хіба вони мене питають, де їм бути? Андрій ще у перші дні повномасштабного вторгнення зібрався і поїхав. А Сергійко за ним лижі милив. А я не пустив. Сказав, довчишся і поїдеш. Образився, але розуміє, що батько діло каже. Поки що волонтерить, як от ти. Та й час від часу мене підміняє. Може скоро і до тебе завітає. Познайомитесь.