Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Познайомилися Юля із Сергієм через три дні після цієї розмови, коли замість звичного привітання «Здоровенькі були!» від дядька Степана, почулося «Добрий день!» і у вестибюль школи з великою коробкою в руках зайшов молодий хлопець. Високий, чорнявий у синьому пуховику та темних джинсах. Переминався з ноги на ногу і не знав, до кого звернутися. Юля швидко зорієнтувалася першою і підійшла до новоприбулого. 

– Добрий день! – дівчина усміхнулася привітно, з тією щирістю, яка одразу роззброювала. – Ви хочете щось задонатити?

– Я свого батька сьогодні підміняю, – ніяково відповів хлопець, злегка почервонівши і опустивши очі. Видно було, що він трохи хвилюється, ніби прийшов не просто віддати коробку, а на іспит перед кимось дуже важливим. – А Ви, мабуть, Юля?

– Юля! – перепитала вона, здивовано звівши брови, а тоді враз збагнула. – А Ви, мабуть, той самий Сергій?

– Що значить, «той самий»? – хлопець усміхнувся, легка іронія забриніла у його голосі, та водночас у погляді з’явилося тепло.

– Один із синів нашого дядька Степана. Волонтер і за сумісництвом студент медичного, – весело мовила вона, склавши руки на грудях та хитро розглядаючи нового знайомого.

– Бачу, Ви про мене дійсно багато знаєте… – відповів він, не приховуючи посмішки. Одразу було помітно, що йому від цього приємно.

– Давай на «ти». У нас всього декілька років різниці у віці, – запропонувала Юля з тією невимушеністю, що завжди допомагає людям швидше знаходити спільну мову.

– Залюбки, – погодився Сергій, і його сором’язливість ніби трохи розчинилася у цій теплій атмосфері. – А де цю коробку можна покласти? Тут консерви, важка – зараза!

Юля розсміялася щиро, по-доброму, і жестом вказала на підлогу біля свого столу:

– Став отут. Зараз розкриємо, побачимо, що до чого. А ти поки що всідайся, я інших хлопців покличу, щоб розвантажити машинку. Може тобі чаю чи кави?

– Склянки води буде достатньо, – відповів Сергій і ще раз усміхнувся. – А ти саме така, якою тебе батько описував: організована, небайдужа і завжди з вогником в очах.

Юля на мить знітилася, але водночас їй стало якось затишно у компанії цього хлопця. Після всіх страхів і тривог, після довгих днів у турботах і безсонних ночей – це було перше по-справжньому легке, людяне знайомство. Можливо, у цих непростих обставинах і народжувалося щось нове. Надія. Дружба. А може, й більше.

– Тільки не кажи, що ти до мене свататись приїхав, – жартома глянула на нього, а він знову раків пече. 

– Поживемо-побачимо, – опустив очі додолу і лише зрідка з-під лоба зиркає. – Але що гарна, то гарна. І привітна також.

– Ого, стільки компліментів і все мені, – Юлі чомусь подобалось дражнити цього симпатичного хлопця, якому вона явно подобалася. Було в ньому щось таке по-дитячому наївне, що не могло не розтопити жіночого серця.

– Мабуть, заслужила, – і почервонів ще більше.

– Ну ти тут посидь поки, мій шанувальнику, а я за зайвими руками зганяю, добре? – не дочекалася відповіді, продовжила: – І водички тобі принесу.

З того дня дядько Степан повністю відійшов від волонтерської справи, а в Юлі з’явився новий друг.

* * *

У своєму Фейсбуці Юля розгорнула справжню волонтерську кампанію, яка щодня набирала обертів. Її сторінка перетворилася на своєрідний хаб для людей, готових допомагати. Вона щодня писала дописи – короткі, але змістовні – з переліками актуальних потреб для військових, госпіталів, тимчасово переміщених осіб. Зверталася до знайомих, друзів, підписників, тегала волонтерів, ділилася контактами і щиро дякувала кожному, хто долучався бодай гривнею, бодай репостом. У коментарях люди активно відгукувалися: хтось пропонував спальники, хтось медикаменти, а хтось – транспорт до прифронтової зони.

Паралельно Юля вела активне листування з іншими волонтерами з різних куточків України – з Харкова, Дніпра, Чернівців, а також з тими, хто вже виїхав за кордон і намагався з-за меж України допомагати своїм землякам. Разом вони шукали можливості, координували передачі гуманітарної допомоги, виходили на благодійні акції, збирали гроші через донат-платформи. Іноді вдавалося навіть домовитися про логістику вантажів із Польщі, Німеччини чи Чехії.

Попри шалений ритм волонтерського життя, Юля не забувала й про свою основну професію. Вона продовжувала робити переклади онлайн – проєкти надходили від міжнародної компанії, з якою вона співпрацювала ще до початку повномасштабної війни. Слід визнати: її роботодавці не залишили працівників напризволяще. У перший тиждень вони оперативно виплатили компенсації й пообіцяли підтримувати тих, хто готовий працювати далі. І хоча обсяг замовлень значно зменшився, раз на тиждень-два Юлі все ж прилітали файли для перекладу – і вона старанно сідала за справу, навіть коли сили вже були на межі.

Усі зароблені гроші вона одразу переказувала: найбільша частина йшла до перевірених фондів – «Повернись живим», Фонду Притули, інколи – на конкретні збори, які бачила в новинах. Решту витрачала дуже скромно: купувала солодощі для маленького Дмитрика, який став для неї наче молодший братик, а ще допомагала тітці Варці з оплатою комунальних послуг. Їй не потрібно було багато для себе – головне, щоб ті, хто поруч, мали надію, тепло і хоч трохи радості.