Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Із Сергієм стосунки теж поступово переростали з дружніх у щось тепліше, глибше, майже інтимне – наскільки це взагалі було можливим у часи війни. Їхні зустрічі ніколи не були запланованими заздалегідь, зате завжди щирими. Коли він приїжджав із черговою партією допомоги, завжди знаходив хвильку, щоб поговорити, перепочити біля Юліного столу у вестибюлі, принести якусь дрібничку – букетик підсніжників, коли ті пробилися крізь львівську весняну землю, або магнітик із назвою якогось європейського містечка, куди їздив за ліками чи одягом. Магнітиків у неї вже назбиралася ціла колекція, і кожен з них став для Юлі особливим – не сувеніром, а доказом того, що навіть у пітьмі війни є хтось, хто пам’ятає, думає, піклується.

Юля, як би це гірко не звучало, почала звикати до війни. Вже не здригалася від сирен, які гули чи не щогодини. Вміла на слух відрізнити тривожну від умовної, знала, скільки часу є на спуск до укриття. Телемарафон став фоном її днів, новини з фронту – звичним болем. Вона перестала здивовано дивитися на дорослих, в очах яких був хронічний смуток, і перестала чекати від дітей безтурботного сміху – їхнє дитинство відібрали постріли, бомби і страх. Проте найбільше продовжували гнітити спогади – і туга за батьками. Маму так і не знайшли серед уламків зруйнованого пологового будинку. Її ім’я й досі фігурувало у списках безвісти зниклих. Надії з кожним днем ставало менше, але Юля трималася за неї з останніх сил. Не дозволяла собі сказати вголос, що мами більше немає.

Тато… Про нього теж не було жодної звістки. Юля знала лише, що після початку повномасштабного вторгнення він записався до тероборони. Більше – нічого. У Маріуполі вже давно не було ані світла, ані зв’язку, ані тепла. Місто палало, а з кожним днем ставало все менш схожим на колишній дім. Її рідне місто. Тепер – символ зруйнованого, але нескореного. Там тримали оборону «азовці», морпіхи, нацгвардійці, поліція, добровольці – звичайні хлопці, які вчора ще працювали інженерами, медиками, водіями. Вони стали воїнами світла. І Юля вірила, щиро і до болю – що її тато серед них. Що він живий. Що бореться. І що одного дня вона побачить його очі й почує голос, який скаже: «Доню, я вдома».

Майбутня книга, головними героями в якій мали стати мужні та незламні українці, щодня поповнювалася новими історіями, новими одкровеннями. Душа боліла за всіх. Проте Юлін мозок самовіддано боровся із депресією та почуттям безвиході, не даючи остаточно «розклеїтися». Вона повинна жити. Допомагати тим, хто цього потребує. Робити все можливе і неможливе, щоб наблизити довгоочікувану перемогу. Вона сильна! Вона впорається! Обов’язково!

* * *

Після білої смуги завжди чомусь йде чорна. В Юлі вона почалася через два місяці після прибуття до Львова. Одного весняного ранку до їхнього центру, як і зазвичай, приходили люди – хтось за допомогою, хтось із нею. Усе здавалося звичним, майже буденним. Та саме того дня, серед цього звичного гамору, з’явилася незнайома жінка.

Літня, невеличка, худенька, у світло-зеленому брючному костюмі, що висів на ній, наче з чужого плеча. Волосся акуратно зібране у вузол, обличчя вкрите дрібними зморшками, а в очах якась глибока туга, яку їй не вдавалося приховати. Жінка відразу привіталася з усіма, хто був у вестибюлі, і впевнено почимчикувала до Юлі.

– Слава Україні! – легенько посміхнулася, трохи схиливши голову, мов привіталася зі старою знайомою.

– Героям слава! – відповіла дівчина, привітно усміхаючись у відповідь. – Чим я можу Вам допомогти?

– Я шукаю Варвару Іванівну, – сказала незнайомка й почала обережно роззиратися, ніби боялася, що щось важливе тут упустила або когось не впізнала.

– Це моя тітка, вона зараз на кухні з іншими жінками, готують обід. Сподіваюся, Ви залишитеся на обід?

– Дякую, дитинко, але я поспішаю, – заперечно похитавши головою, відказала жінка, і в її голосі прозвучала якась дивна нотка – тепла, але водночас стримана.

– Гаразд, тоді ходімо! Я відведу вас до тітки, – Юля жестом запросила жінку пройти за нею, хоча в грудях вже щось стислося – інтуїція чи просто дурне передчуття?

Вони пішли шкільним коридором до їдальні, а через неї на кухню. Звідти долинали українські народні пісні. На плиті булькотів у високій каструлі темно-червоний борщ, а поряд на широкій пательні шкварчала смажена річкова риба. Від цих ароматів у Юлі забурчало в животі. Тітка Варка помітила новоприбулих одразу, махнула їм рукою, поклала недоочищену картоплину назад у відро, витерла руки об фартух, і підійшла.

– Доброго дня, Катерино В’ячеславівно! А Вас і не впізнати! Маєте чудовий вигляд! – вигукнула тітка Варка, щиро усміхаючись, і навіть обійняла стареньку. 

– Дякую, Варваро Іванівно! – відгукнулася та. – Завдяки вчасно зробленій операції знову стою на ногах. Мені пощастило, що трапилися такі лікарі. А де мій Дмитрик зараз?

Юля, яка досі стояла поруч і мовчки вслухалася у розмову, раптом усе зрозуміла. Ця літня жіночка – бабуся її маленького улюбленця, її Дмитрика, до якого вона прикипіла душею, наче він був її молодшим братиком. А тепер вона прийшла, щоб забрати його. Серце Юлі стислося від болю.

– З дітками у спортивній залі, – відповіла тітка Варка, намагаючись триматися спокійно. – А Ви вже за ним приїхали?

– Так, – кивнула Катерина В’ячеславівна. – Моя подруга, яка ще двадцять років тому виїхала до Лісабону, дізналася про нас. Запрошує з онуком до себе. Уже й транспорт організувала – з Варшави до самої Португалії. А наші місцеві волонтери сьогодні обіцяли нас перевезти через кордон. Зволікати немає коли.