Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

24 лютого перевернуло життя усіх українців. Повномасштабне вторгнення, неясне майбутнє, страх, розпач та заперечення суворої реальності. Все це торкнулося і Юлі Калаган, народженої у Маріуполі, яка у 2014 році переїхала до Ірпеня. Втеча із зони бойових дій, волонтерство на західній Україні та виїзд за кордон у пошуках кращої долі - все це чекає на героїню. Що і кого вона втратить на цьому шляху, а що і кого знайде, дізнаєтеся з цієї книги. А ще Юля допоможе читачам відповісти на питання: "Чи правда, що за парканом трава зеленіша?"

Розділ 1. Ірпінь

– Юлечко, доню, почалося! – ці слова врізалися у свідомість, немов грім серед ясного неба. Вони прозвучали хрипким, зляканим голосом мами, і Юля відчула, як тіло стиснулося від напруги.

Кімната була занурена в темряву, лиш слабке світло з вулиці просочувалося крізь завіси. Але навіть у темряві Юля відчула, що щось не так. Повітря, здавалося, стало густішим. А десь здалеку... так, це були вибухи. Нерозбірливі, глухі, але реальні. І їх не сплутаєш ні з чим іншим.

– Що почалося, мамо? – запитала вона, сідаючи на ліжко. Її голос ще був затуманений сном, але тривога вже проривалася крізь пелену нічного спокою.

– Війна почалася, донечко! – мама ридала. – Вибухи по всій Україні… А нас же попереджали… Але я до останнього не вірила…

Юля відчула, як холод пробігся по спині. Сон остаточно зник. У голові блискавично почали проноситися думки: Що робити? Куди бігти? Чи безпечно залишатись?

Але перше – заспокоїти маму.

– Так, без паніки, мамо. Чуєш? Спокійно. – Вона говорила рівним, але твердим голосом, ніби намагалася переконати саму себе. – Перше, що ти зробиш – даси мені поговорити з татом.

– Тато зараз із сусідом говорить… – мама продовжувала схлипувати. – Здається, вони збираються йти у військкомат.

– Куди?! – Юля підхопилася на ноги. Серце забилось швидше. – Ану клич його до телефону! Негайно!

Зв'язок на мить перервався – мабуть, мама поклала слухавку або просто відійшла. Кожна секунда тягнулася вічністю. Юля, притиснувши телефон до вуха, вже ходила кімнатою, ледь стримуючи паніку. За вікном знову щось глухо бахнуло – десь далеко, але відлуння озвалося у стінах панельного будинку, в якому дівчина винаймала житло.

Нарешті у слухавці почулося:

– Доню? Як ти там? – татків голос, трохи охриплий від емоцій і ранкової тиші, все одно ніс у собі ту саму теплоту, яку Юля пам’ятала з дитинства. Варто було лише почути його – і крізь тривогу проривалася щемка, майже дитяча туга за домом.

Юля згадала, як колись, ще маленькою, ховалася в татових обіймах після страшного сну. Вона зари­валася обличчям у його груди, вдихала запах тютюну, свіжого повітря й кави, відчувала, як вуса лоскочуть щічки, коли він цілує її, і світ ставав безпечнішим та добрішим. Таким, яким він був до цього ранку.

Але зараз усе було по-іншому.

– Та у мене все ок… – пробелькотіла вона, намагаючись вгамувати хвилювання, яке стискало горло. – Ти що там надумав собі?

– Ми з дядьком Василем йдемо до військкомату. – Голос батька був спокійним і рішучим. – Нехай видають зброю. Будемо своє місто захищати.

– А без вас із дядьком Василем нікому Маріуполь обороняти? – з гіркою іронією в голосі запитала Юля, хоч серце стискалося від страху.

Тиша на мить повисла в слухавці, а тоді батько, як завжди просто і прямо, відповів:

– Та кому ж, як не нам? – здивувався, ніби й справді не розумів, як можна сидіти вдома, коли десь уже гинуть люди. – У нас же за спиною спецпідготовка, не забула?

– Та коли це було… – з болем сказала Юля, опустившись на край ліжка. – Тобі ж уже не двадцять. І здоров’я вже не те…

– А ще – бойовий досвід у 2015 році! – голос став твердішим, навіть гордим. – Тож без нас, виходить, ніяк. Не хвилюйся, доню. Все буде добре.

Юля мовчала. Хотіла сказати ще щось, затримати, зупинити, але розуміла: її тато – із тих чоловіків, що не ховаються. А зупиняти – це наче забирати у нього право бути собою.

– А маму хоч до мене відпустиш? – тихо спитала вона, знаючи, що для мами це буде найстрашніший вибір.

Батько засміявся по-доброму, ніби це була дитяча примха:

– Та хіба я її тримаю? Вона в нас командир! – у голосі знову з’явилася та давня усмішка. – Ти вже її сама питай. Ну добре, піду, бо дядько Василь мене чекає. Ми своїх обдзвонюємо – хочемо разом іти, гуртом. Так надійніше.

Юля кивнула, хоч він не бачив. У її грудях боролися розпач і гордість.

Слухавку знову взяла мама. Вона мовчала кілька секунд – очевидно, витирала сльози. Потім заговорила з надривом, але вже зібрано:

– Дитинко моя, ти за нас не переймайся. Вмикай зараз новини. Збирай тривожну валізку. Якщо щось почнеться біля вас – їдь до тітки Варки у Львів.

– А ти як? – дівчина ледь стримувала сльози. Не вистачало ще передавати свій розпач і без того знервованій мамі.

– А я тут залишуся. – Голос мами звучав уже впевненіше, твердо. В ній прокинулася та сама сила, яку Юля пам’ятала ще з дитинства – коли мама, без жодного страху, йшла ночами на зміну в пологовий, коли долала негоди, рятувала інших, навіть тоді, коли сама ледве трималася на ногах.

– Буду для тероборони їжу готувати, – продовжила вона. – Та й у лікарні у нас роботи вистачає. Вагітні, породілля… без нас їм ніяк. Я ж не можу їх залишити.

Юля заплющила очі, стискаючи телефон так, що пальці заніміли. Її серце стискалося від безсилля й болю. Вона знала: мама не змінить свого рішення. Як і тато. Вони вже зробили свій вибір.

– Хіба мало там акушерів без тебе?.. – з відчаєм прошепотіла вона. – Може, все ж до мене приїдеш? Прошу тебе…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍