Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

На тому кінці лінії мама на мить замовкла. Але коли заговорила – в її голосі не лишилося вагань:

– Доню, я знаю, що потрібна тут. А ти не зволікай, чуєш? Їдь у Західну. Там спокійніше. Не те, що у тебе там, під Києвом! Якщо ворог захоче захопити столицю, то йтиме через ваш Ірпінь. Не хочу, щоб ти лишалася там одна. Хоч із сестрою моєю, з Варкою побудь. Я їй зараз сама зателефоную…

– Не треба, не треба… – Юля поспіхом перебила. – Я зараз сама ввімкну новини, подивлюся, що до чого. А далі вирішуватиму.

Голос зірвався – їй важко було дихати. Вона не хотіла плакати, але сльози вже стояли в очах.

– А ти не пропадай, дзвони мені, чула? – ледь вимовила вона.

– Добре, доню, – мама зітхнула. – Зідзвонюватимемося тричі на день. Вранці, вдень і ввечері. Хоч на хвилину, але щоб знати: жива.

– Домовилися… – Юля кивнула, хоча мама її не бачила. – Бережіть себе… будь ласка…

Кілька секунд тиші.

– Ти теж, доню… – голос мами став м’якшим. – Нехай тебе Бог оберігає…

Юля ще довго тримала слухавку біля вуха, навіть після того, як розмова закінчилася. В кімнаті було темно. За вікном – перші проблиски сірого світанку й глухі вибухи десь на горизонті. Її світ тільки-но почав руйнуватись.

* * *

Вже майже тиждень Юля разом з іншими мешканцями свого будинку жила за новими, страшними правилами. Тепер її реальність – це не ранкові пробудження під музику Spotify, не поспіх на роботу й не прогулянки Ірпенем. Натомість – сирени, тінь тривожної тиші між вибухами, а ще – часті спуски в підвал, який мешканці багатоповерхівки на швидку руку перетворили в імпровізоване бомбосховище.

Приміщення було сирим, тісним, із плямами вологи на стінах і запахом цвілі, що в’ївся в бетон ще з радянських часів. Люди тулилися на розстелених ковдрах, сиділи на принесених стільцях і перевернутих ящиках. І хоч уже з’явилися якісь ритуали – термос із чаєм, пледи, дитячі книжки, – кожен сигнал сирени стискав серце новою хвилею страху.

Особливо важко було витримати цей звук – пронизливий, механічний, мов крик самого неба. Коли сирена прорізала повітря, все всередині наче стискалося, а в жилах стигла кров. Люди переставали дихати, ловили одне одного поглядом – і тоді починалася ця мовчазна хода донизу, в бетонний сховок дому.

Але в перший ранок війни ніхто і не підозрював, наскільки все серйозно. Навіть Юля, якій зателефонувала мама зі словами: “Почалося…”

Після дзвінка дівчина сиділа нерухомо кілька секунд після того, як зник голос у слухавці. Потім, машинально, підійшла до журнального столика, взяла пульт керування і натиснула червону кнопку. Екран ожив. Новини. Стрічка знизу бігла шаленим темпом, ніби намагалася встигнути за подіями. “Вибухи в Києві, Харкові, Маріуполі, Одесі… Ворог перетнув кордон…”

Юля підхопилася і пішла на кухню. Автоматичними рухами дістала чашку, засипала каву, налила воду в чайник. Ніколи ще цей ароматний запах гарячого напою не здавався їй таким дивним і таким недоречним — немов він належав іншому світу, вчорашньому.

 З вітальні почувся голос Президента Зеленського:

«Шановні громадяни України! Сьогодні вранці президент Путін оголосив проведення спеціальної військової операції на Донбасі. Росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та по наших прикордонниках…»

Виявляється, мама не помилялася. Війна все ж почалася…

«…Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави…»

Реальність виявилася жорстокою. Юля з горнятком кави стояла на порозі вітальні й лише зараз усвідомлення того, що відбувається, почало до неї доходити.

«…Сьогодні від вас, від кожного з вас потрібен спокій. По можливості, залишайтеся, будь ласка, вдома…»

«Так я і зроблю», – вирішила дівчина.

«Без паніки! Ми – сильні! Ми готові до всього! Ми всіх переможемо! Бо ми – це Україна! Слава Україні!»

– Героям слава! – промовила до себе Юля і вимкнула телевізор.

Тож представники «братнього» народу все ж вирішили нав’язати свою «любов» збройним шляхом. Стало страшно. Але і їхати не хотілося. Невже знову переживати переселення. Досить вже чотирнадцятого року. Тепер на Київщині її життя. Робота у молодій міжнародній компанії перекладачем. Нові друзі. Хороші ввічливі сусіди. Ну як вона це покине?? А може все минеться? Може Росія зрозуміє, що тут їй не раді, та й з квітами ніхто не зустрічатиме? Де там… Юля і сама в це не вірила. Вісім років триває конфлікт і ніхто поступатися не збирається.

І що за маячня про бандерівців, денацифікацію та демілітаризацію?? Що городить цей старий чорт? Невже там усі дійсно з глузду з’їхали? То що ж робити їй? Дзвонити тітці Варці? Та ні… Мабуть, ще зарано. На роздуми дівчина дала собі тиждень.

Новини для Юлі тепер мали не просто інформаційну цінність — вони були питанням виживання. У світі, де ранки починалися з вибухів, правда ставала рідкісною валютою. Телевізор був першим джерелом. Але не завжди встигав за реальністю. Другим був дядько Микола, чоловік поважного віку, колишній далекобійник із сусіднього під’їзду, якого за віком не взяли до тероборони. Але він не сидів без діла — працював водієм-волонтером, щодня розвозив домашні обіди хлопцям на блокпости, не шкодуючи ні пального, ні себе.