Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Він ставав вікном у реальний фронт, живим джерелом новин, що не проходили фільтр екранів, але мали запах диму, втоми й мужності.

Щоранку, щойно Юля з сусідками збирали їжу – каструлі з борщем, макарони з тушкованкою, термоси з чаєм, домашні пиріжки – вони сходилися біля автівки Миколи. Старенький бежевий бусик стояв під під’їздом, зі злегка вицвілою фарбою і дрібними вм’ятинами — незламний, як і сам господар.

Дядько Микола виходив з під’їзду, міцно тримаючи пляшку з водою в одній руці, а ключі – в іншій. Його одразу ж обступали:

– Ну що там, Миколо? – майже хором запитували жінки.

– Що чути? – перепитувала Марія Гнатівна, тримаючи в руках каструлю, обмотану рушником.

Микола кидав погляд навколо, переконувався, що поруч немає дітей, і лише тоді говорив, стишуючи голос, щось на кшталт:

– Сьогодні бачив, як російські десантники у цивільних перевдягалися. З Бучі пруть “орки” до нас. Біля «Жирафу» зараз бої. Наші міст підірвали, щоб менше сюди пролізло.

– Боже ж ти мій… – сплескувала руками стара Галя. – Та це ж поряд уже!

– Немає куди далі вже… – прошепотів хтось позаду. – Це ж буквально наш район…

В очах жінок чітко читався страх. Але не лише він. Була і злість. Та сама, яка не давала сидіти склавши руки, яка змушувала пекти пиріжки до другої ночі і робити бутерброди з останнього масла.

– І що ж тепер буде?.. – лунало тривожне.

Микола на мить замовкав, клав пакунки у бусик, і лише тоді озирався на жінок, серйозний, але впевнений:

– Відіб’ємося! – присягався голосно, на повні груди. – Ось побачите. Наші такого їм жару дають, що ті назад лізуть! А ви тут — як завжди! – найкращі тилові війська.

Жінки гірко усміхалися і розходилися по домівках під звуки мотора Миколиного бусика. А Юля ще довго стояла, дивлячись йому вслід. У ті моменти відчувала: вона теж на фронті. Просто іншому. Тому, що тримає тил.

* * *

Минуло лише три дні з того моменту, як Юля пообіцяла собі взяти тиждень на роздуми. Але цей «тиждень» здавався нескінченним — кожна година була насичена тривогою, кожен звук сирени розривав думки на шматки, і навіть сон став коротким та уривчастим.

А все ця клята непевність. Її невидимі пальці стискали серце, примушували сумніватися: може, треба було поїхати одразу, разом із тими, хто ще мав можливість? Чи правильно вона зробила, залишившись?

Юля саме допивала другу чашку холодного чаю, коли у двері раптом постукали — швидко, нервово, якось уривчасто. Вона злякано здригнулася — серце завмерло на мить, перш ніж відкрити.

На порозі стояла її сусідка Оленка, молода мама двох малих хлопчиків. Її очі були сповнені страху, руки тремтіли, щоки злегка почервонілі — чи то від вітру, чи то від сліз.

– Юлечко, я чула… Кажуть, що людей з Ірпеня починають евакуйовувати! – вона говорила поспіхом, ніби боялася не встигнути вимовити все. – Автобуси, на центральній, вже стоять. Я, мабуть, поїду. А ти, Юлечко, з нами?

Юля мовчки вдивлялася в Оленчині очі. Мовчання було глибшим за будь-яке слово. В голові калейдоскопом миготіли думки: "А що, як це шанс? Що, як це пастка? А як же мама? А як тато на фронті?"

– А куди автобуси їдуть? В Київ? Чи далі? – Юля зусиллям волі порушила мовчанку. Її голос звучав хрипко та якось неприродно.

– Та кажуть, у Київ… А там уже якось далі. Може, на Західну… Але зараз головне – виїхати. Тут страшно! – Оленка знову почала переступати з ноги на ногу.

Юля відчула, як у шлунку з’явився кам’яний клубок. Їй захотілося знову почути щось ззовні — не зі слів людей, а від офіційних джерел. Вона машинально увімкнула телевізор.

Картинка замиготіла, екран спалахнув обличчям представника влади у камуфляжі, на фоні синьо-жовтого прапора. Тон був твердий, уривчастий, без пауз і зайвих емоцій.

– Звертаємося до жителів Бучі та Ірпеня. Не сідайте в автобуси, які «евакуюють» з міста! Влада не ініціювала жодної евакуації. Це хитрість, використана російськими збройними силами. Вони хочуть простежити за повністю завантаженими автобусами, щоб проникнути в Київ, використовуючи мирних жителів як живий щит.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Юля повільно повернула голову до Оленки. 

– Ну що ж, здається, ми нікуди не їдемо… – тихо, але твердо сказала вона, гірко усміхаючись до сусідки.

* * *

Юля не тямила себе від страху. Сидячи у бомбосховищі, намагалася чимось відволікатися. З мамою не було можливості зв’язатися. Зв’язку не було, можливості зарядити телефон теж. Спала мало. Їла ще менше. Щоб вийти надвір, не було і мови. Постійні постріли. Сирени. А вчора, кажуть, дві ракети влучили у житловий будинок. Зовсім поряд, в їхньому районі. Де ж Бог? Чому від них відвернувся?

Сьогодні сусіди сказали, що гуманітарна допомога прямує в напрямку Бучі та Ірпеня, а також починається евакуація в обох містах. Це був її шанс на порятунок. Годі вже тут ховатися! Потрібно вибиратися з цього пекла. 

Зарядки на телефоні залишалося рівно стільки, щоб зробити ще один дзвінок. Екран блимав червоним, немов попередження: “Більше зволікати не можна”. Юля з хвилюванням притисла апарат до грудей, на секунду заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Пальці одразу ж знайшли потрібний контакт і вона натиснула «виклик».