Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Юлечко! Ну нарешті! – після першого гудка залунав схвильований, рідний до болю голос тітки Варки. Він звучав так, ніби за ці дні в ньому зібралося все: тривога, любов, розпач і полегшення водночас. – А ми тут вже місця собі не знаходимо!

– А що сталося? – розгублено мовила Юля, хоч і здогадувалася, що відповідь буде не з приємних.

– Як що?! – тітка вже майже схлипувала. – По новинах сказали, що у вашому районі був авіаудар! Що якусь жінку поранили! А від тебе – ні слуху ні духу! Ми думали… ми боялися найгіршого… – останні слова були сказані пошепки, наче тітка не могла дозволити собі озвучити страшні підозри.

– Ні, ні, зі мною все гаразд, чесно! – швидко запевнила Юля. – Просто зв’язку не було, зарядка сіла… ось тільки зараз змогла вийти на зв’язок. Думаю, вибиратися до вас, у Львів.

– Дитино, звичайно ж їдь! – з полегшенням і материнською турботою вигукнула Варка. – Зачекай… а як же ти вибиратимешся? Там же обстріли! Місто під вогнем!

– Зараз із сусідкою щось будемо думати… Кажуть, що сьогодні має розпочатися евакуація, справжня. Через “Залізничну”… Під охороною.

– Боже мій, ну нехай тобі Господь помагає… – тітка схлипувала, не намагаючись приховати сліз. Її голос бринів болем і ніжністю. – Коли виберешся – обов’язково телефонуй! Обов’язково! Хоч одним словом, аби знати, що ти жива!

– Добре, добре, не хвилюйтеся так… – Юля усміхнулася крізь сльози.

– Та як мені не хвилюватися, дитино… Ти ж мені як донечка…

– Не плачте, тітко Варко. Скоро побачимося. Обійму вас міцно-міцно!

– Бережи себе… чуєш? Бережи.

Проте вибратися того дня не вийшло. Евакуйовували насамперед жінок з маленькими дітками. Тому Юлі довелося поступитися місцем в автобусі одній зі своїх сусідок з немовлям. В дорогу вийшла лише шостого березня, коли українські війська почали пішу евакуацію мирного населення з Ірпеня до Києва. У наплічник взяла небагато – лише декілька комплектів змінної білизни, теплий светр, документи, декілька бутербродів, пляшку води, невеличкий нетбук і мобільний та зарядки до них.

– Багато не набирай всього! – повчала сусідка Соня. – Дорога нелегка. 

Йшли поспіхом. Постріли чутно було дуже близько. Серце хололо від кожного звуку. Юля йшла разом з колишніми співмешканцями будинку. Були тут і старі бабусі та дідусі, які ледь шкандибали імпровізованими стежками. І  підлітки, які за цей тиждень встигли подорослішати. І літні жіночки з переляканими очима, повними сліз. Керували усією процесією військові. Говорити зовсім не хотілося. 

Раптом попереду пролунав сухий тріск автоматних черг. Спочатку здалося, ніби це десь далеко, можливо, просто залунало з іншого району. Але вже за кілька секунд до вух долинули приглушені крики – гострі, розпачливі, надривні. Колона зупинилася миттєво. Люди притиснулися одне до одного, інстинктивно тягнучи дітей за плечі, закриваючи голови руками, озираючись, шукаючи хоч якийсь прихисток – стіну, дерево, бодай паркан. Повітря раптом стало важким, як свинець. Страх заповз у кожну клітину, скував м’язи, паралізував волю.

Юля застигла, не в змозі навіть зробити крок. У голові лише одна думка: «Ні, тільки не зараз… Тільки не це…» В очах людей навколо читався один і той самий вираз – німий жах. Хтось затулив обличчя руками, хтось шепотів молитви, хтось просто ридав.

Відчай охопив усе навколо – ніби сама земля під ногами здригнулася. Але потім усе вщухло і колона поспіхом рушила до безпечнішого місця. Часу на тривожні думки вже не було. Лише одне бажання. Вижити. Вибратися з цього пекла…

Через деякий час стало відомо, що по дорозі, якою рухалася одна з груп цивільних, почали стріляти. Прямо в людей. Вісім загиблих… Юля дізналася це пізніше, коли вже була в безпечнішому місці, але ця звістка пробила серце гостріше за будь-який вибух. Серед убитих — двоє маленьких діток. Їхні імена згодом прочитала у списку. Юля затулила рота долонею, щоб не закричати. Перед очима постали ті матусі, які ще кілька годин тому йшли поруч, притискаючи до себе згортки у ковдрах.

І тоді вона зрозуміла остаточно: це не просто війна, це жорстока, кривава м’ясорубка, яка не щадить нікого. Навіть дітей…

* * *

Юля стояла на Київському залізничному вокзалі, спостерігаючи за людським виром, у якому губилися долі, сльози та надії. Навколо – постійний рух, тиск, паніка. Матері, що притискали до себе дітей, старенькі з клунками, заплакані очі, обійми і слова прощання, які могли стати останніми. На пероні, біля бетонного стовпа, самотньо стояв дитячий візочок. Його колеса ще трішки погойдувалися, ніби в повітрі залишався невидимий слід поспіху, болю, втрати.

Якимось дивом Юлі вдалося купити квиток до Львова. Її врятувала зустріч з колишньою одногрупницею, котра стояла біля кас. Вони впізнали одна одну по очах, бо часу на зайві слова не було. Квиток був не на сьогодні — лише на післязавтра. Але це вже було неважливо. З пекла вона вирвалася. Жила. І була на волі. Юля погодилася перечекати на вокзалі — тут, хоч і гамірно, але все ж безпечніше, ніж під завивання сирен чи під обстрілами.

Позичивши телефон у небайдужої жінки, вона одразу ж набрала мамин номер. Пальці тремтіли. Коли почувся знайомий голос, щось защемило в грудях.

– Алло! – мамин голос, такий рідний і теплий, звучав насторожено.