Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Мамулю, це я! – Юля ледве стримувала сльози.

– Юлечко, дитино моя… – мама заплакала. – Я вже не знала, що думати. Не могла спати, не могла їсти, за тебе дуже переживала…

Розмова тривала недовго, але кожне слово було пронизане безмежною любов’ю і тривогою. Мама розповіла, що дні і ночі проводить у пологовому. Каже, вагітні залишатися не можуть, їх треба рятувати, приймати пологи навіть під обстрілами. У лікарні було страшно, але ніхто не йшов. Вона ж — лікар, інакше просто не могла.

– Мам, бережи себе, добре? Я вже скоро доберуся до Львова. Заряджу телефон – і знову подзвоню!

– І ти тримайся, доню… Нехай тебе Бог оберігає… – це були її останні слова, які Юля почула від мами.

Через кілька днів Юля вже була у Львові. В теплі, під наглядом рідної тітки Варки, але з серцем, що ні на мить не знаходило спокою. І тоді, вранці 9 березня, коли телевізор знову почав передавати зведення з фронту, вона побачила ті кадри. Маріуполь. Пологовий будинок №2. Руїни. Кам’яні уламки, закривавлені ліжка, дитячі пелюшки в пилу.

Серед загиблих — лікарі, пацієнтки, вагітні жінки. Серед них і Світлана Іванівна Калаган, акушер-гінеколог, яка залишилася з людьми до останнього подиху. Вона загинула там, де провела більшість свого життя — рятуючи інших. Не втекла. Не сховалася. Не здалася. Але про загибель матері Юля дізнається лише через кілька років…