Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Розділ 2. Львів

У звичайній сірій будівлі школи, яка колись дзвеніла дитячим сміхом, зараз панувала інша метушня – сувора, вимушена, але сповнена життя. Спортзал, їдальня, кабінети – все перетворилося на осередки надії. Тут, у цих стінах, щоденно кипіла робота – не для навчання, а для виживання.

У шкільній їдальні тітка Варка разом з іншими жінками невтомно ліпила вареники та пельмені. Її руки працювали швидко, злагоджено, автоматично. Поряд на плиті булькотіла велика каструля з борщем, аромат якого, здавалося, розтікався шкільними коридорами, додаючи затишку й тепла в цей чужий, вимушений дім. На підлозі стояли мішки з картоплею, морквою, цибулею – дари з сіл, звідки постійно передавали допомогу. Поряд – відро для сміття, навколо якого, наче у колі єдності, зібралося ще кілька людей. Вони старанно чистили овочі, раз по раз перериваючись, щоб обговорити новини з фронту: де пройшла нова атака, де вдалося відстояти місто, кого вдалося врятувати.

У спортивному залі, де ще донедавна грали у волейбол та проводили шкільні змагання, тепер розстелили гімнастичні мати, поклали надувні матраци, ковдри та подушки. Тут жили переселенці – люди з Харкова, Маріуполя, Сіверськодонецька, Волновахи. Скалічені війною, із втраченим домом, а багато хто – і з втраченими рідними. Вони сиділи мовчки або говорили пошепки, тримаючи у руках термоси з чаєм або теплий хліб із волонтерської кухні.

Діти гралися принесеними волонтерами іграшками – кілька машинок, ляльки, м’який ведмедик, що вже встиг зібрати на собі чужі сльози. Та в цих іграх було щось не так. Очі багатьох малюків були неприродно серйозними. Вони ніби гралися з обов’язку, із внутрішньої потреби хоч якось заповнити тишу, не думаючи про те, що коїться навколо. На обличчях – відбиток втоми, страху, а в декого – мовчазної мудрості, яку не повинні знати семирічні діти.

Бо як інакше назвати це, як не вкраденим дитинством? Дитинством, яке закопали під уламками, що впали разом із будинками, школами, мріями. Але попри все, тут – у цій школі – ще трималося життя. І кожен, хто був у цих стінах, хотів лише одного – дочекатися того ранку, коли все це буде позаду.

У просторому, але давно нефарбованому вестибюлі школи, який ще зовсім недавно зустрічав учнів ранковим дзвінком та розвішаними оголошеннями про батьківські збори, тепер вирувало нове життя – життя, сповнене метушні, надії й турботи. Тут облаштували пункт прийому гуманітарної допомоги. Щогодини сюди прибували автівки – хто бусами, хто легковиками, – й дужі чоловіки, спітнілі, в запилених куртках, із серйозними обличчями заносили мішки, коробки, пакунки. Всі ці речі присилали з різних куточків України – з заходу, з центрів збору допомоги, з-за кордону.

Кожен пакунок тут же розпаковувався під наглядом волонтерів. За декілька хвилин його вміст вже сортували за призначенням: їжа, одяг, гігієна, дитячі речі, ліки, засоби догляду за немовлятами, ковдри, спальники. Все акуратно фасувалося в коробки й переносилося до шкільних класів, які тимчасово стали невеличкими, але вкрай організованими складами. На кожних дверях – аркуш паперу з написом: «Дитяче харчування», «Гігієна», «Жіночий одяг», «Медикаменти», «Консервація», «Засоби догляду за немовлятами». Усе впорядковано, кожна річ на своєму місці, аби швидко знайти необхідне в критичний момент.

Продукти одразу ж несли до кухні – серця цієї школи. Тут завжди було гаряче, людно й пахло, як у справжній сільській хаті: борщем, часником, свіжою випічкою. Кухарі-волонтери працювали у дві зміни, без відпочинку, в фартухах, з руками в борошні та втомленими, але добрими очима. Банки з консервами стояли рядами на полицях, мішки з крупами, цукром, сіллю – біля стін, а великі пластикові миски з тістом – на підвіконнях, щоб у теплі краще підходили. Тут же випікали свіжий хліб – запашний, золотистий, з хрусткою скоринкою. Коли його витягали з духовки, аромат розносився по всій школі, змішуючись з відчуттям затишку, якого всім так бракувало.

Їдальню, хоч і не велику, облаштували максимально раціонально. Столи розмістили щільно, впритул, але з урахуванням проходів. Кожна тарілка, кожна ложка тут були на рахунку. Всі намагалися працювати швидко, чітко, без метушні. Обіди подавали у три зміни. Першими – волонтери: їм треба було швидше підкріпитися, щоб продовжити роботу. Потім – переселенці, старші, матері з дітьми. І вже в самому кінці, коли всі ситі й задоволені розходилися по кутках перепочити, до столів сідали самі кухарки. Зазвичай тихо, неохоче, бо більше переживали не за себе, а чи всім всього вистачило.

У цих буденних турботах відчувалася особлива теплота – родинна. Нехай тамтешніх людей і не пов’язували кровні зв’язки, але війна зробила всіх тут братами і сестрами, об’єднаними однією метою – вижити й не втратити людяність.

Юля, як і її тітка Варка, спочатку допомагала на кухні – ліпила вареники, чистила картоплю, мила посуд, нарізала овочі для супів та борщу. Її руки працювали механічно, ніби втома і біль десь зникали під гулом голосів, стуканням ножів по дошках та шипінням олії на сковороді. Проте досить швидко стало зрозуміло, що більше користі від неї буде у вестибюлі на прийомі гуманітарної допомоги. Юля володіла англійською, трохи зналася на польській, і саме вона допомагала волонтерам з-за кордону розшифровувати назви на коробках: будь-то для дітей, чи для жінок, медикаменти чи банальні побутові дрібниці. Часто доводилося проводити час на ногах по 10–12 годин без перепочинку, розподіляти пакунки, відповідати на запитання, вести списки, домовлятися про передачі й переобліки. Робота була виснажливою, але саме цього вона і потребувала. Рух, зайнятість, галас навколо – все це відволікало, змушувало на мить не думати. Не згадувати. Не впадати у депресію та розпач.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍