Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Бо щойно залишалася наодинці з собою – поверталася гірка реальність. З мамою зв’язку так і не було. Коли Юля приїхала до Львова, то через кілька днів почула новину, від якої земля пішла з-під ніг: артобстріл пологового будинку в Маріуполі. Саме того, де все життя працювала її мама. Юля сиділа в темному коридорі школи, тримаючи в руках телефон, який мовчав, і переглядала відео з новин: розтрощені вікна, уламки бетону, кров на білих стінах, знесилені медики, які намагалися рятувати тих, кого ще можна було врятувати. Її мами серед офіційних списків загиблих не було. І це – була надія. Слабка, але жива. Юля не випускала її з серця, трималася за неї обома руками. Можливо, вона поранена, але жива? Можливо, хтось її прихистив, і вона просто не має змоги вийти на зв’язок?

Проте з кожним днем ця надія танула, мов лід на сонці. Місто було в облозі. Російські війська не дозволяли створити гуманітарні коридори. Зв’язку не було. Евакуація – під прицілом. Міжнародне право, Червоний Хрест, захист медичних закладів – усе це залишалося законами лише на папері. А реальність – глуха, брудна, безжальна.

Тато… Він також мовчав. До останнього тримався з мамою в Маріуполі. Вона знала, що він приєднався до тероборони, що допомагав пораненим, що носив хліб бабусям по сусідству. А далі – тиша. Мертва тиша. Юля щодня перевіряла списки евакуйованих, слухала новини, писала у всі можливі волонтерські групи, просила: «Може хтось бачив чоловіка, 56 років, високий, у темній куртці з відміткою тероборони на плечі». Відповідей не було.

Тепер у неї не було ні дому, ні опори, ні плеча, до якого могла б притулитися. Була лише тітка Варка, переселенці навколо, галас школи і нескінченна туга. Але вона продовжувала вставати о сьомій ранку, приходити до вестибюля, сортувати гуманітарку, шепотіти собі під ніс: мама жива, тато живий, я їх знайду… я їх ще знайду…

У таких сумних, майже нестерпних роздумах проходили Юліні будні. Кожен день починався з ранкового безсилого прокидання й закінчувався нічною боротьбою зі спогадами, які не давали заснути. Вона шукала хоч якусь віддушину, хоч якусь можливість не думати – і тому вирішила, що має бути корисною для тих, хто постраждав найбільше. 

Так, поступово, Юля почала організовувати дитячі гуртки за інтересами у спортивному залі школи, де тимчасово жили переселенці. Вона збирала дітей різного віку, приносила олівці, розмальовки, пластилін, просила у волонтерів старі книжки, іграшки, фломастери. Разом із малечею вони малювали будинки, які не горять, сонце, яке світить для всіх, і небо – спокійне, без дронів і вибухів. Діти співали українських пісень, вчили нові слова, ліпили з пластиліну квіти й солдатів, писали листи на фронт, хоча ще й не розуміли до кінця, що то за “фронт”, і чому туди треба щось передавати.

Серед усіх малюків особливе місце у Юліному серці зайняв маленький Дмитрик – п’ятирічний хлопчик із глибокими сірими очима, які, здавалося, бачили набагато більше, ніж мали б. Його історія стискала серце – дитина втратила обох батьків під час страшних подій у Бучі. Він приїхав до Львова з бабусею – змарнілою, втомленою жінкою, яка потребувала медичної допомоги й часто лежала в лікарні. Тітка Варка, не вагаючись ні хвилини, пообіцяла їй, що подбає про хлопчика на час лікування. З того моменту Дмитрик став частиною їхньої маленької родини. На ніч Юля з тіткою брали його до себе у квартиру, стелили ліжко поряд із собою, читали казки перед сном, пригощали його домашніми стравами.

Юля особливо старалася для хлопчика: приносила печиво, яке часто купувала їй мама у дитинстві, розрізала яблука фігурками, купила маленьку машинку на барахолці, а іноді навіть дозволяла йому «допомагати» їй готувати – Дмитрик ліпив мініатюрні вареники з тіста або старанно розкладав ложки по столах. 

Але найболючішим для Юлі було його мовчання. Хлопчик говорив мало, не вередував, не плакав і навіть не питав, коли повернуться мама й тато. Його очі – глибокі, мов колодязь, сумні й надзвичайно дорослі – дивилися на світ так, ніби він уже давно все зрозумів. І саме цей погляд назавжди затаврував у серці Юлі нагадування про те, що війна змінює навіть тих, хто ще не встиг навчитися говорити про біль.

Ось і сьогодні, як завжди о тій же порі, під час творчої хвилинки, Дмитрик підійшов до Юлі – тихенько, обережно, ніби боявся відволікти її від чогось дуже важливого. В руках у нього був охайно складений аркуш паперу, трохи зім’ятий по краях, але дуже старанно розмальований. Він простягнув його Юлі, поглянувши їй у вічі своїм глибоким, серйозним, не по-дитячому дорослим поглядом.

– Привіт, – усміхнулася вона, нахилившись до нього. – Показуй, що приніс мені?

– Намалював дещо… Хочу віддати це нашим воїнам, – відповів Дмитрик, ніби говорив про щось буденне, як от «намалював сонечко для бабусі». Але у його голосі бриніло щось більше – спокійна впевненість і щире, дитяче бажання бути корисним.

Юля взяла малюнок і розгорнула. На аркуші, поміж зелених нерівних ліній, що символізували траву, стояв хоробрий український солдат у піксельному камуфляжі, з жовто-блакитним прапором у руках. Його постава була рівна, горда. А під ногами – недбало кинута біло-синьо-червона ганчірка – символ поваленого ворога. Малюнок був простий, але у ньому відчувалося все: біль, надія, вдячність.

– Гарно! – захоплено мовила вона, ледь стримуючи тремтіння голосу. – Дуже гарно, Дмитрику. Ти молодець.

Хлопчик ще трохи постояв мовчки, а потім, зітхнувши, додав:

– Мені потрібна твоя допомога