Ньюбі Райтер - Маленька Люда. Оповідання, Ньюбі Райтер

Хто ж з нас не пам'ятає цю фразу "Ми всі маленькі люди", та іронічну відповідь про "Маленьку Люду". А що як ми іноді теж в житті вчиняємо, як Маленька Люда. Не можемо постояти за те, у що віримо, боїмося образити і через це страждаємо самі. Це невеличке оповідання - своєрідна рефлексія на поняття "маленька людина" і привідкриває завісу, що може статися, якщо постійно поводити себе як Маленька Люда...

Маленька Люда

Не потрібно так на мене дивитися! Я нічого не приховую. Так, так, я та сама Маленька Люда. Завжди нею була з самого дитинства.

Родина у нас була невеликою. Я, мама, тато та менший братик Василько. Ось Василька “маленьким” ніколи не можна було назвати. Навіть з пелюшок він голосно заявляв про свою самодостатність та лідерські якості. Підіймав нас щоночі. Потребував цілковитої уваги усіх, без виключення, рідних.

А я росла тихою дівчинкою. Мама казала, що навіть плакала рідко. Тож до мого ліжечка підходили рідше. Я взагалі не любила до себе зайвої уваги. Просто жила собі у своїй кімнаті до п’яти років, сумирно граючись тими іграшками, які мені дарували батьки та нечисленні родичі. І коли наша родина поповнилася Васильком, не мала жодних претензій. Ні до того факту, що його ліжечко та речі займали дві третини моєї кімнати. Ні до нескінченного крику вночі, від чого я завжди ходила у садочок, а потім і у школу невиспаною. Ні до поступової окупації усього мого простору та пожертвування старих та улюблених іграшок Єдиному і Неповторному - ВАСИЛЬКУ.

- Тобі ж не шкода для маленького братика, Людо? - питали аби спитати. 

- Звісно ні! - завіряла я. А хіба моєї думки хтось би з рідних прислухався? Хіба б, якби я заявила, що іграшки, взагалі-то, подарували мені, а Василько може котитися під три чорти зі своїми потребами, мене б зрозуміли? Отож-бо. Тому я мовчала. Лише схвально кивала, коли чергового плюшевого ведмедика виривали з моїх рук та передавали молодшому братикові, який в той же момент починав виколупувати пухнастику очі…

Не мала я голосу й за столом. Вибір страв у домі залишався за мамою. Вона дуже переймалася нашим збалансованим харчуванням. А тому слідкувала за рівнем білків, жирів та вуглеводів у родині. У Василька, звісно ж, було своє, особливе меню, що складалося, в основному, з овочевих пюре. Я б теж від такої їжі не відмовилася, але ж хто дасть? Ти, Людо, їж котлету! І не виловлюй моркви із супу - їж усе! А я моркви не люблю. Не вірю, що осліпну, якщо не їстиму. А мама завжди казала протилежне. Та і до м’яса мене не тягнуло ще з самого дитинства. Якось подивилася передачу про знущання зі свійських тварин - не могла на ті котлети місяць дивитися. А мамі що? Каже: “Не буде білків в організмі! Так що бери та їж!” І я їм. Давлюся тією ненависною котлетою, і сказати мені на все це нічого. Бо Маленька Люда… Де їй знати, що для неї добре, а що погано? За неї вже все вирішили батьки.

Та й у садочку життя моє було не легше. Моя найкраща подруга Марійка лише тому й була моєю подругою, бо я завжди ставила її інтереси вище своїх. 

- Людо, можна я у твоєї Барбі сукню позичу для своєї? - питає і довірливо дивиться в очі.

- Звісно, Марійко!

А потім сиджу і дивлюся, як моя гола лялька осудливо на мене поглядає, а в її намальованих очах лише одне питання: “Невже не можна було просто сказати НІ?!”

Та не знала я цього слова ніколи! Ні в дитинстві, ні в юності. Завжди перша в усьому. Перша, на яку вішали усе, що ніхто інший не хотів робити. 

- Людо, винесеш сміття? Василько після тренування втомлений!

- Людо, намалюєш стінгазету? Знаємо, що у тебе гарні фарби є вдома та й мистецьке бачення!

- Людо, позичиш гроші на обід? У столовці сьогодні котлети, а я свій гаманець вдома забула!

Знову ці ненависні котлети! А що б їх! І виносила Люда сміття, і малювала стінгазету про захист природи до першої ночі, і гроші позичала, забувши сказати, що віддавала останні, а сама потім сиділа голодною до кінця уроків.

Вчителі теж не гребували порадами, як мені на світі жити:

- Людо, якщо не прочитаєш до кінця тижня Хвильового, ким же ти виростеш?

- Людо, ну хто ж так обчислює масу? Є ж формули!

Чи ще краще: 

- Людо, твій борщ якийсь дивний! Хто ж тебе заміж візьме, якщо так готуватимеш?

Як же хочеться їм сказати, що все це для мого особистого життя не мало жодного значення. Ні книга Хвильового, якого я, зізнаюся, так і не дочитала. Ні формула обчислення маси, бо обрала собі нематематичну професію. Ні, навіть, варіння “правильного” борщу, бо у мого чоловіка алергія на моркву. Так, до речі, ми і зійшлися. На спільній нелюбові до моркви.

Але вчителям це не відомо. Бо хто ж я така, щоб їм про це розповідати? Вони, мабуть, і забули, що була колись у них така учениця Люда. А я й не нагадую. Люблю, знаєте, загубитися у натовпі. Тому й соціальних мереж не маю. Більше не маю. 

Колись зареєструвалася в одній. Через років п’ять після закінчення школи. Хотілося дізнатися, як там поживають мої однокласники. Та за декілька днів переглядів яскравих світлин зі щасливими обличчями колишніх двієчників та трієчниць, а зараз - “приватних підприємців” та “інфлюенсерок”, мене накрила депресія. А як же я? 

Так, зірок з неба не хапала. Була, як кажуть, “четвірочницею”. Але ж і проблем не створювала. Взагалі, намагалася злитися зі шкільним інтер’єром. Щоб не видно і не чути. А зараз колишні аутсайдери - успішні люди, а я… А що я… Маленька Люда…

Та й в університеті було не краще. Вступила на історичний. Цілими днями наповнювала голову датами, прізвищами, подіями минулих літ. З читальної зали майже не виходила. Та й куди йти? В гуртожитку завжди шумно. А моя сусідка по кімнаті - Віруня - ще та щебетуха. Не давала ні вчитися, ні поспати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍