Ньюбі Райтер - Маленька Люда. Оповідання, Ньюбі Райтер

Через три дні мене виписали з лікарні й ми з Васильком приїхали додому на таксі. Сергій був на роботі. Не скасовуватиме ж він через це свої пари! Хотілося б, звісно, аби чекав біля пологового з букетом розкішних квітів у руках, як це зазвичай роблять молоді татусі. Та хто я така, щоб йому в цьому дорікати? Я ж Маленька Люда…

З народженням Василька клопотів додалося. Віруня все завалювала мене роботою, синочок постійно плакав і не давав спати, а Сергій почав частіше затримуватися на роботі. Став дратівливим. Але я його і не винуватила. Сама не була собою через недосипання. 

Та все ж намагалася бути зразковою дружиною. Готувала їсти, прибирала у кімнатах - до речі, ми змінили однокімнатну квартиру на двокімнатну ближче до університету, а все завдяки науковому ступеню Сергія - а ще бавила малого та писала для Віруні.

Грошей у нас стало більше, однак стосунки чомусь погіршилися. Я, звісно ж, звинувачувала у всьому себе. Часу на зачіски та макіяж у мене не було, за манікюри якісь чи новий одяг я взагалі мовчу. Тож не дивно, що Сергій не хотів повертатися додому і допізна засиджувався на роботі. Якось я йому зателефонувала, щоб попросити зайти у магазин і купити хліба і почула десь на задньому фоні голос Віруні. На моє питання, чи довго він ще буде на роботі, почула лише: “Не знаю. У нас засідання кафедри!” На годиннику стрілка зрадливо показувала сьому вечора. Які засідання можуть бути у таку годину? Але я тоді знову промовчала. І з того часу закриваю очі на ці “пізні робочі зустрічі” з моєю університетською подругою. А що я скажу? І чим це допоможе? Знаю, що стане лише гірше. Просто Сергій піде, а я залишуся без чоловіка, без роботи і з маленькою трирічною дитиною на руках.

А іноді все ж так і находить. Хочеться хоч раз у житті висловити усе, що я думаю.

Зателефонувати, наприклад, своїм батькам і запитати:

- Чому ви не приділяли мені достатньої уваги? Чому не сприймали мене як особистість? Чому Василько вам дорожчий, а мною ви нехтували усе життя? Чим я завинила перед вами? Чим я гірша? І чому не заслуговую на вашу любов????

Або піти на кафедру до Віруні та сказати:

- За що ти так зі мною?? Хіба тобі не вистачає вільних чоловіків без дружини та дітей? Навіщо руйнувати мою сім’ю? Хіба я була тобі поганою подругою? Хіба не виручала тебе?? Не сиділа під своєю ж кімнатою, коли ти розважалася з черговим кавалером??? Тоді чому ти зараз так вчиняєш зі мною??

А ще краще дочекатися сьогодні Сергія, подивитися йому пильно в очі та заявити:

- Я йду від тебе! Досить з мене твоєї брехні! Досить вигаданих історій про “засідання кафедри”! Ти не заслуговуєш бути моїм чоловіком! Не заслуговуєш на моє кохання, мою турботу! Та і син, як бачу, тобі не дуже потрібен. Так що забирай свої речі й забирайся до бісової матері - у твоєму випадку, до Віруні! І нехай вам обом буде добре разом!

Видихаю… Щось я зовсім завелася… Треба випити заспокійливого.

А потім йти на кухню готувати вечерю Сергієві. Звісно ж, я нічого такого йому не скажу. Ні йому, ні батькам, ні Віруні… Я ж просто Маленька Люда…

А ти, мій любий читачу, зізнавайся у коментарях, був хоч раз у своєму житті Маленькою Людою?? Якщо так, до чого це привело? 

Кінець