Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Звісно, звісно… – знову закивала Варка, та в її голосі з’явилися нотки суму, які не зміг приховати навіть доброзичливий тон. Потім вона на мить замовкла, поглянула на свою племінницю, ніби щось зрозуміла, і легенько торкнула її за плече. – Юлечко, проведеш? – сказала лагідно, запитально дивлячись у її очі.

– Так… – ледь чутно відповіла дівчина, намагаючись не дати голосу зірватися. Усередині в неї все обірвалося. Вона не була готова відпускати Дмитрика. Ще не зараз. Ще не сьогодні.

– Ви розумієте, – додала тітка Варка, звертаючись до бабусі хлопчика, – ми з Юлечкою прикипіли душею до Вашого онука. Він для нас уже як рідний. Такий добрий, чуйний хлопчик… І за цей час став частиною нашої родини. Дай йому Бог здоров’я й щастя там, у мирі. Не заперечуватимете, якщо вони попрощаються наодинці, а потім Юля його сюди приведе?

Катерина В’ячеславівна відчула щось глибоко людське в цьому простому проханні. Вона кивнула без вагань, очі її зволожилися.

– Звичайно, ні. Хай попрощається, як слід. Я вдячна вам обом за те, що були його родиною, коли нас із ним розкидала доля…

Юля ледве стримувала сльози. Серце калатало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона вибігла з їдальні й майже навпомацки, не розбираючи дороги, помчала коридорами до спортивної зали. 

Там Дмитрик разом з іншими дітками грав у «Зіпсованого телефона» – гру, якої вона ж їх і навчила ще на другому тижні свого перебування тут. Малюки весело перешіптувалися, сміялися, плескали в долоні, і здавалося, що хоч на мить війна була десь далеко, за межами цього простору.

Хлопчик першим помітив Юлю. Його обличчя миттєво осяяла посмішка, і він помахав їй ручкою, закликаючи приєднатися.

– Юлю! Йди до нас! – вигукнув радісно.

Дівчина намагалася посміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла крізь сльози. Вона кинулася до свого маленького друга, схопила його на руки, притисла до грудей так, ніби хотіла втримати поруч ще хоч кілька хвилин. Її обійми були міцні, напружені, наче останні.

– Задушиш мене, – засміявся Дмитрик, грайливо відсторонюючись, але одразу знову притулився до неї.

– Дмитрику… – її голос перейшов на шепіт, сльози душили зсередини й не давали говорити. – Твоя бабуся тут…

Хлопчик миттєво заспокоївся, насторожено поглянув на неї.

– Приїхала мене забрати? – тихо спитав, але в його розумних очах уже читалося все. Він знав. Відчував.

– Так… – лише гірко зітхнула Юля і знову пригорнула його до себе, намагаючись заховати обличчя в його світлому чубчику, аби не побачив її сліз. Цього разу хлопчик не пручався. Навпаки – міцно обхопив її за шию своїми тоненькими ручками.

По його щоках повільно потекли сльози. Тихі, чисті, справжні. Вони не супроводжувалися риданням — лише мовчазним болем прощання.

– Ти ж мене не забудеш? – прошепотів він, зовсім поруч, біля самого вуха. Його голос був тремтячим, але водночас сповненим довіри.

– Ніколи… – хрипло відповіла Юля, не в змозі більше стримуватись. І дала волю сльозам.

Вони сиділи так кілька хвилин, міцно притиснувшись одне до одного, поки світ навколо них завмирав, стирався й розчинявся у теплі двох зламаних сердець. А потім Юля обережно взяла його за руку, витерла йому щічки краєм рукава і сказала:

– Ходімо, любий. Бабуся чекає. Але пам’ятай: я завжди тебе любитиму. Де б ти не був.

* * *

На цьому негаразди не закінчилися. Щойно Юля трохи відійшла від болісного прощання з Дмитриком, як доля приготувала нове випробування. Вже десь через тиждень, у розпал звичного волонтерського дня, до центру з розгубленим обличчям і розтріпаним волоссям влетіла Марічка — молода студентка, яка не один місяць допомагала в їдальні. Вона ледь не перечепилася об поріг, зупинилася посеред коридору, намагаючись перевести подих, і крикнула:

– Привіт! Де всі наші?

– Привіт, – озвалась Юля, підходячи до неї з кухні. – Та хто де! А що сталося? Ти чого така знервована? Сама не своя якась

Марічка ледве стримувала себе, очі в неї були червоні, руки тремтіли. Вона стиснула губи, але вже за мить рвучко видихнула:

– Ой, та сталося, сталося…

– Та не тягни вже, кажи! Що там таке? – Юліне серце завмерло в передчутті лиха.

– Біда… – ледь чутно промовила дівчина. – Дядька Степана ж знаєш?

– А хто ж його не знає, звісно! – Юля вже почала розуміти, про що йде розмова. Її обличчя змінилося.

– Так от… сьогодні зранку дізналися… його син загинув на фронті… – Марічка більше не могла стримуватись і дозволила сльозам вільно стікати по щоках.

– Андрій?.. – Юля прикрила рот долонею, ніби намагаючись утримати біль, що виривався зсередини.

– Андрій… – тихо підтвердила Марічка й опустила погляд. – Треба нашим сказати… Нехай усі дізнаються… Треба якось допомогти родині…

– Так… Зараз, – ледь чутно відповіла Юля, вже збираючись іти. Її рухи були повільними, немов кожен крок вимагав надлюдських зусиль.

У той день у школі ніби погасло світло. Коридори, завжди гамірні, тепер лякали мертвою тишею. Люди, мовчазні та похмурі, ніби примари, сновигали туди-сюди майже беззвучно. Говорити не хотілося. Якось до всіх одразу раптом прийшло усвідомлення – від смерті не втекти. Рідні, друзі, знайомі… Хто наступний? І де ж справедливість? Бог дійсно забирає найкращих?