Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Дядька Степана побачили лише за тиждень — на похороні його сина. Волонтерський центр виїхав на прощання усім складом, аби віддати шану загиблому герою. Але вони були не єдині. Невеличке село неподалік Львова, де мешкала родина, вийшло майже в повному складі — старі й малі, знайомі й незнайомі, всі, хто відчував біль утрати як власний. Дорога, що вела до місцевої церкви, перетворилась на живий коридор глибокої скорботи.

Небо того дня було затягнуте важкими сірими хмарами. Здавалося, що навіть воно оплакує полеглого воїна. Дощ не йшов, але в повітрі висів вологий смуток. Люди стояли навколішки, тримаючи у руках жовто-блакитні прапорці, деякі — з чорною стрічкою. Голова у кожного була схилена, в очах — туга й гнів. Вдалині почувся гул автомобіля, і тиша стала майже гнітючою. Повз них проїжджав катафалк з тілом Андрія, загорнутим у державний прапор.

З тремтячими голосами дівчата з місцевого хору почали співати «Гей, плине кача»… Їхній спів зливався з приглушеним схлипуванням. Кожне слово пронизувало до кісток, залишаючи на серці шрами. Юля стояла в другому ряду, стискаючи в долоні маленький букетик квітів. Поруч — тітка Варка, з очима, почервонілими від сліз, і кілька товаришів по службі, які змогли відпроситися у невеличку відпустку.

Дядько Степан стояв попереду, мовчазний і скам’янілий. За ці дні він немов зменшився у зрості — спина згорблена, обличчя порожнє, ніби з нього вивітрився весь вогонь. Його руки висіли, як обірвані мотузки, а погляд був спрямований у землю, якої він уже, здавалося, не бачив. Його біль був нестерпним, і водночас таким глибоким, що не потребував слів. 

Сергій, хоч і сам зранений горем, продовжував бути опорою для матері. Він міцно тримав її під руку, наче боявся, що вона впаде. Маленька, виснажена жінка з запалими щоками, чорною хусткою на голові та мокрими від сліз очима ледь трималася на ногах. Вона не вимовляла жодного слова, лише час від часу витирала сльози, що зрадливо лилися по щоках.

Юля не наважилася підійти. Вона розуміла, що це момент, який не потребує слів, тому стояла осторонь. Десь у глибині душі вона проклинала війну, що безжально краде кращих, забирає любов, молодість, життя… І попри те, що вона вже звикла до втрат, цей похорон змусив її знову відчути всю нестерпність реальності, в якій вони опинилися.

Коли труну внесли до церкви, над селом нависла мертва тиша. І здавалося, що сам час на мить завмер, вшановуючи воїна, який віддав усе заради майбутнього інших…

Після похорону Сергій нарешті помітив дівчину і підійшов до неї. Вона ніжно його обійняла.

– Прийми мої найщиріші співчуття, – прошепотіла.

– Дякую, Юлечко… Ти вибач, я сьогодні сам не свій, не міг підійти раніше…

– Навіть не думай просити вибачення! Невже я не розумію? Така втрата для вашої сім’ї, – і струмочки по щоках. 

– За це тебе і кохаю… – вирвалося уперше за час їхніх стосунків.

Юля нічого не відповіла. Лише міцніше обійняла хлопця. Слова були зайвими.

– Я вже говорив з батьками, а зараз скажу тобі, – Сергій обережно відсторонив дівчину від себе, щоб бачити її очі. Його погляд був серйозний, твердий, але водночас сповнений ніжності. – Через тиждень їду до Києва на співбесіду.

– Роботу знайшов у якійсь лікарні? – Юля схопилася за першу надію, що промайнула в її голові, мов за соломинку.

– Не зовсім, – він злегка опустив очі, на мить замовк, ніби збирався з думками. – Планую вступити до сорок сьомого добровольчого батальйону Маркуса.

– Валерія Маркуса? – вона перепитала майже пошепки, хоч чудово знала, про кого йдеться. В її пам’яті одразу спливли сторінки «Слідів на дорозі», які вона читала холодними вечорами в укритті. – А він людей набирає?

– Так, – Сергій кивнув. – Відбір, кажуть, жорсткий. Пройдуть лише кращі з кращих. Але я мушу спробувати. Я… не можу більше просто возити речі й стояти осторонь.

– Розумію… – зітхнула Юля. – За відбір можеш не хвилюватися. Ти і є кращий з кращих… Принаймні для мене…

Сергій почервонів. Такі слова з її вуст для нього були несподіваними, проте безмежно важливими. І тоді він, мов у відповідь, ніжно нахилився до неї й поцілував. Поцілунок був нетривалий, але наповнений усім, що не вкладалося у слова – страхами, надією, теплом, любов’ю і тривожним передчуттям розлуки.

– Я не проситиму тебе мене чекати, – озвався згодом, вже тихіше, ніби боявся порушити магію моменту. – Скоріше навпаки. Тобі краще виїхати якомога далі. Так мені буде спокійніше. Знатиму, що ти в безпеці.

– Та куди ж я поїду? – спробувала сперечатися Юля, хоча в глибині душі розуміла, що він має рацію.

– У тебе ж були якісь родичі у Німеччині?

– Хрещений, – відповіла неохоче. – Та я його бачила лише раз, у дитинстві. Навряд чи він взагалі згадає, хто я.

– Ну, хоч якась рідня, – Сергій погладив її по щоці. – Думаю, варто спробувати. Хоч написати.

– Ти що, мене здихатися вирішив? – вона усміхнулася. Мабуть, уперше за останні дні ця посмішка була щирою, хоч і трохи гіркуватою.

– Ні, просто досить вже з тебе поганих новин, – м’яко відповів він і міцно притис її до себе.