Катя Черниш - Шепіт після зради, Катя Черниш

Ім’я Юля миготіло на екрані телефону, в голові, в серці.

Вона знову сиділа біля вікна, як у перші дні після зради. Але цього разу — не з порожнечею, а з бурею.

Андрій.

Чоловік, що вперше змусив її не згадати, а уявити.

Тільки тепер усе сплуталось: слова, жести, його очі — і те фото.

“Моя сестра. Юля.”

Та сама Юля.

Внутрішній голос кричав: «Втікай! Не довіряй!»

Та інший — тихіший, але впертий — шепотів: «Він — не вона.»

Наступного дня вона не пішла на виставку, хоча він надіслав коротке:

“Буду там о 14:00. Просто хочу поговорити.”

Вона ходила квартирою, мов кліткою.Думала про те, як легко ми судимо — не за вчинки, а за імена. Як часто караємо не того, хто зрадив, а того, хто просто поруч.

Врешті вона з’явилася. Спізнилась на годину. І Андрій ще чекав.

— Ти знала, що я дізнаюсь, — сказала вона. Без злості. Без надриву. Просто.

— Так. І тому не приховував.

— Вона… зламала мене.

— А я — не вона. І не збираюся тебе клеїти. Я просто хочу бути.

Тиша між ними була чеснішою за будь-яке пояснення.

Він не торкнувся її. Лише запропонував чай.

Не каву. Чай. З лимоном — як вона любила в дитинстві.

І в ту мить вона зрозуміла:

Минуле не відпускає одразу. Але якщо ти не дозволиш йому — воно й не піде.

Але зараз — вона дозволяє.