Катя Черниш - Шепіт після зради, Катя Черниш

Її звали Юля. Колись — найрідніша.Тепер — тінь, яка навідувалася в пам’яті не гірше за нічні кошмари.

Евеліна тримала в руках стару світлину: дві усміхнені дівчини — з кавою, безтурботні, з очима, повними довіри.Це фото випало з коробки зі спогадами, яку вона намагалася не відкривати. Але тіням потрібно дивитися в обличчя.Навіть якщо воно зрадницьке.

Її телефон здригнувся. Повідомлення:

“Я не хотіла, щоб так сталося. Пробач…”

Юля. Вперше за всі ці тижні.

Одна фраза — запізніла. Як дощ після пожежі.

Евеліна довго вдивлялась у текст. Пальці зависли над клавіатурою.

“Пробач.”

Так легко писати. Так важко забути.

Вони пройшли разом стільки — дитинство, перші розчарування, нічні дзвінки, обійми після сліз. А потім — ніж у спину.

І найгірше — не біль від чоловіка. А саме зрада нею. Тим, хто мав би захищати, а не забирати.

Евеліна врешті написала:

“Ти стала моїм привидом. Не другом. І примари не вибачаються — вони зникають.”

Вона не натискала "надіслати". Просто видалила.

Вибачення не завжди потрібно чути. І не всім варто відповідати.

Увечері вона викинула коробку з фото. Але не з болю. А з сили.Бо привиди можуть ходити за нами, але ми самі вирішуємо — впустити їх у дім чи залишити надворі.