Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

— Отже, Аліграндо? — нарешті порушила я мовчанку, не витримавши напруження. Ділан намагався виглядати впевненим, але я відчувала, що він теж хвилюється. — Кажуть, там дуже красиво.

— Так. Раче було так раніше, — погодився він, на мить задумавшись. — Але зараз у місто проникли поплічники Ларана, і ти сама розумієш, що там коїться. Саме тому ми потрібні там. Ми повернемо спокій цьому місту.

Його слова прозвучали переконливо, але я все одно відчула легкий холодок тривоги, що пробіг по спині.

— Я знаю, це нерозумно... але, — почала я швидко тараторити, відчуваючи, як мене охоплює нервозність, — але... я хвилююся за тебе…

— Ен... — спробував перебити мене Ділан, його усмішка стала самовдоволеною.

Я поспішно продовжила, не даючи йому сказати ані слова.

— Ні, Ділан, послухай, — твердо сказала я, намагаючись зібратися з думками. — Я знаю, що ти багато готувався. І, чорт забирай, ти неймовірно крутий! Ти багатьом надер дупу в Аюнтаменто, але це нейтральна територія...

Я зробила паузу, намагаючись знайти правильні слова, щоб передати свою тривогу.

— Аліграндо — це зовсім інша гра, — додала я, намагаючись тримати голос рівним, але він усе одно зрадницьки тремтів. — І я просто не можу не хвилюватися...

Чаклун важко видихнув і мовчки обійняв моє обличчя обома руками. Його дотик був теплим і ніжним, як завжди, і я відчула, як він намагається вгамувати мої тривоги.

— Я просто хочу сказати... Будь обережним. Повернися до мене... цілим та неушкодженим... і якомога швидше, — прошепотіла я, намагаючись утримати голос від тремтіння.

Ділан ніжно усміхнувся, притягнув моє обличчя до свого й поцілував у лоб. Його дотик був сповнений тепла та турботи. Я притулилася до нього ближче, уткнувшись носом у його груди, відчуваючи, як серце б'ється рівномірно, намагаючись знайти в цьому ритмі розраду.

Ми сиділи так мовчки, дозволяючи моменту тривати. Ділан заспокійливо погладжував мене по спині, і в його рухах була та ж ніжність, яку я завжди відчувала від нього.

Він був мені небайдужий, і я шалено переживала за нього. Я знала, що його відправляють на бійню. Два дні тому в Аліграндо загинуло четверо Стражів, і тепер загін Ділана відправляли як підкріплення. Я, звісно, хвилювалася і за Евана щоразу, коли він вирушав на завдання, але Евану вже 363 роки. Він — досвідчений боєць, який побачив і пережив багато за своє довге життя. Ділану ж лише 25. Так, він безсумнівно талановитий маг і майстерний боєць, але він смертний. І ця думка не давала мені спокою.

— Зі мною все буде добре, янголятко. Я обіцяю. — Максимально ласкавим та безтурботним голосом намагався запевнити мене друг.

— Присяга на крові? — грайливо промуркотіла я, ляснувши його по плечу.

Він дзвінко розсміявся. Його очі, соковито зелені, мов весняний луг, випромінювали одночасно непохитну рішучість і безмежну ніжність.

— Думаю, присяга на крові вже зайва, — весело відповів чаклун, грайливо тицьнувши мене по кінчику носа. — Я повернуся, ти й скучити не встигнеш.

================================================================

Зараз

================================================================

— Гей, Голден, не лови гав! — грубий чоловічий окрик різко вирвав мене з обіймів спогадів.

Чоловік, не чекаючи моєї реакції, жбурнув у мене якусь гостру річ. Я миттєво зреагувала, перенаправивши траєкторію польоту клинка. Семюель вправно перехопив зброю на льоту, нахабно посміхнувшись.

— Потанцюємо, дівчинко, — задоволено вишкірився вампір.

Я використовувала всі свої знання та здібності на повну потужність, але Семюель не збирався мене жаліти. Наші тренування були великою рідкістю — голова Стражів нечасто знаходив час для спарингів із "дівчиськом", як він мене називав. Тому я насолоджувалася кожною можливістю потренуватися зі Стражем.

Через сорок хвилин я заледве дихала, лежачи на маті з розкинутими руками. Семюель, загадково усміхаючись, сидів поруч. Я була виснажена і брудна: розсічена брова, розбита губа, вивихнута нога і ще три пошкоджені ребра. Але на моєму обличчі сяяла ідіотська усмішка. Адже я тільки-но перемогла Семюеля. Якби це був справжній бій, вампір би вже був мертвим.

— Не запишайся, Голден, — тихо посміювався Семюель, вправляючи свої кістки.

— Взагалі-то, одним рухом кисті я можу згорнути твою шию, підійти до обм’яклого тіла, поки ти ще не прийшов до тями, і вирвати твоє серце. Тридцять секунд. Мені потрібно тридцять секунд, — не припиняючи посміхатися, пробелькотіла я.

Все моє тіло скрутив страшний біль та втома, але я відчувала перемогу.

— Якщо сам на сам, то безперечно, ти б перемогла, — погодився Семюель, уважно дивлячись на мене. — Але якщо на тебе нападе група, твої шанси катастрофічно малі. Проте, мушу зізнатися, ти справді молодець. Настав час вивести тебе в поле, як кажуть — перевірити тебе у справі.

Почувши його слова, я натхненно спробувала піднятися на ноги, але голова зрадливо закружляла, а ребра пронизав неймовірний біль. Я завила від болю й, скрутившись, впала на коліна.

— Так! Я хочу, Семюеле, будь ласка, візьми мене на завдання, — я вимучено прохрипіла, ледве долаючи біль.

— Я подумаю про це, міс Голден, — озвався Страж, усе ще посміхаючись, але додавши поважних нот своєму голосу. Він підвівся й простягнув мені руку. — Ходімо. Тебе треба підлатати.

— Я сам цим займусь.

Оксамитовий голос раптово прорізав тишу приміщення. Спершись на одвірок, схрестивши руки на грудях, у дверях стояв золотоокий красень. Його поза була максимально розслабленою, але в погляді... У погляді мого чоловіка читалося сильне занепокоєння, що змішалося з дрібкою гордості.

Тепер ми сиділи в західній обідній залі, і я з апетитом уплітала за обидві щоки смачний обід. Еван уважно спостерігав за мною. На шляху до лазарету він не промовив жодного слова, і це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Він був розлючений, я це знала.