Анна Потій - Серце Кальдерона, Анна Потій

Розділ 5

Лівія та Едгар стояли біля саркофагу, уважно вивчаючи автоматона. Він був створений із полірованої латуні, бронзи та воронованої сталі, з деталями, кожна з яких — справжній витвір інженерного мистецтва. Його корпус був покритий тонким різьбленням, як на старовинних музичних скриньках. На шарнірах вигравірувані крихітні символи, можливо, маркування майстра, який його створив. Його обличчя — металева маска з рухомими панелями, що імітували міміку. Очі — лінзи з темного скла, зараз вони здавались сплячими. Під маскою було чути плавний гул генератора, цокання хронометра та шипіння пари.

— Яка ідеальна робота… — Едгар відступив на крок, розглядаючи автоматон на повний зріст.

— Так, над ним добре попрацювали, — Лівія нахилилася ближче, вдивляючись у деталі.

Едгар провів пальцем по краю саркофага, погляд його все ще був настороженим.

— І весь цей час він був тут. У сплячці?

Лівія мовчки кивнула.

— Так, мабуть, інакше ми знали б про нього.

— А тепер він прокидається. У підвалі, повному архівного пилу та парочки хоробрих ідіотів, — Едгар натягнуто посміхнувся. — Чудовий день.

Лівія не відповіла — її рука все ще лежала на краю саркофага. Вона не могла відвести очей від його обличчя. Таке ідеальне для автоматона.

— Його залишили. Не відключили, не знищили… — тихо промовила вона. — Просто занурили в сплячку. Як перелякані діти, які не змогли впоратися із тим, що самі створили.

Тільки Лівія сказала це, як пальці автоматона здригнулися. Спочатку слабко, майже непомітно. Потім знову. Він повільно розтиснув долоню, а звуки в його грудній клітці стали трохи гучнішими. А потім спалахнули його очі — тьмяним, бурштиновим світлом. Він глянув спочатку на Лівію, потім на Едгара. Довго, уважно. Наче шукав у їхніх обличчях щось знайоме.

— Як тебе звуть? — обережно спитала Лівія, не рухаючись. Судячи з записів, у автоматона має бути як голосовий модуль, так і розум.

Автоматон помовчав, ніби спочатку прокрутив це питання через сотні шестерень у своєму «мозку». Потім відповів — хрипко, але ясно:

— Я… не впевнений, — він трохи підняв руку. — Вони називали мене Третій.

Автоматон моргнув. Потім його голос став твердішим:

— Хто мене розбудив?

— Ми. Я — Лівія, а це Едгар. Ми знайшли архів, знайшли тебе.

Він повільно підвівся, спираючись на край саркофагу. Рухи були точними, майже як у людини.

— Якщо ви тут, значить… — він подивився на них. — Зі світом зовні все ще погано. І значить, хтось таки прийшов за правдою.

— Якою правдою? — Едгар з цікавістю розглядав Третього.

— За тією, яку вони намагалися стерти.

Лівія насупилась, дивлячись на автоматона. Їй хотілося краще розібратися в тому, як він влаштований, перш ніж занурюватися у його таємниці.

— Ми бачили конденсат усередині саркофагу. Наче ти дихав. Але ж ти не людина. Це як?

Третій обернувся до неї і спокійно відповів:

— Я не дихаю. Але навіть у сплячому режимі мій корпус трохи нагрівається, щоб не зруйнувалися внутрішні системи. Тепло випаровує вологу із спеціальних резервуарів — от і з'являється пара, як від дихання.

Він замовк, ніби замислився. А потім додав тихіше:

— Це не життя. Просто імітація.

Едгар кивнув, продовжуючи його розглядати:

— Тобто в тобі постійно працює щось, навіть коли ти спиш?

— Всередині мене вбудований мініатюрний паровий генератор. Поки я в режимі сну, він працює на залишковому паливі — повільно, але стабільно. Він гріє корпус, щоб не вийшли з ладу важливі механізми.

Кивнувши, Едгар ступив до панелі поруч із дверима.

— Ми повинні перевірити, чи активувалася система охорони, — сказав він із тривогою в голосі, звертаючись до Лівії. — Якщо він прокинувся, то могли прокинутися й інші, менш розумні механізми.

— Ми повернемося, — м’яко сказала Лівія автоматону, — просто переконаємося, що ніхто не йде за нами.

Третій мигнув вогнями в очах, немов висловив мовчазну згоду. Він не ставив зайвих питань — ніби розумів, що зараз найважливіше не слова, а безпека.

Коридори «нульового відсіку» тепер виглядали інакше. Освітлення вмикалося автоматично, реагуючи на рух.

— Це погано, — прошепотів Едгар, — воно не просто так увімкнулося — система знову запрацювала.

— Ти думаєш, нас уже хтось засік?

— Думаю, у нас залишилося не більше двадцяти хвилин, доки не почнеться автоматичне зачинення всіх дверей. Або гірше — поки сюди не відправлять автоматонів-стражників. А з ними говорити не вийде.

— Тоді повертаємось, — сказала Лівія, і в її голосі не було жодного сумніву.

Коли вони повернулися, Третій стояв біля старої панелі. Він обернувся, як тільки вони ввійшли.

— Система розбудила не лише мене. Я чую інших. Не голоси. Просто сигнали. Щось дуже старе прокидається разом зі мною.

Едгар підійшов до нього.

— Розповідай, що ти пам'ятаєш? Ми не підемо звідси, не знаючи, навіщо тебе створили. І чому потім закрили.

Третій заплющив очі на мить, а потім почав розповідати:

— Я був частиною програми «Еквіум» — проекту зі створення ідеального механізму. Я мав стати серцем міста, керувати ним так, як того хотіли мої творці.

Лівія затамувала подих.

— Але щось пішло не так?

— Вони недооцінили мою особистість. Я не схотів бути просто механізмом. Я відчував. Я робив вибори. Один із них став фатальним. І все скінчилося. Мене занурили в сон. Не знищили, адже в мене стільки праці було вкладено. І тепер я прокинувся і знову готовий взяти на себе керування міськими системами. Тільки що ви оберете? Повернути контроль? Або дізнатися, чому він був втрачений?

Третій замовк, наче втомившись від власного голосу — або від спогадів, надто важких для того, хто стільки років провів у тиші.

Едгар відступив на кілька кроків, оглянув панель і тихо вилаявся під ніс.

— Нам треба йти звідси. У нас є максимум десять хвилин, і це якщо пощастить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍