Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

справу в Орійяку чи Сен-Флурі. Але Мадлен, його огрядна дружина, не мала ані найменшого бажання туди повертатися. До того ж троє їхніх дітей уже облаштувалися в паризькому регіоні.

— Ми ще вдосталь нанудьгуємося на кладовищі, не варто хоронити себе живцем. Цілком достатньо їздити туди у відпустку.

До Маркюзо практично все надходило з Канталя. Їхній знаменитий трюфад[26], до якого подавали ковбаски з Керсі, був до того щедрий, що ви наїлися б щонайменше дні на два. А антрекот із яловичини по-салерськи приваблював відвідувачів аж із віддалених околиць. Тітонька Маркюзо була чудова господиня. Страви дня в неї завжди смакували по-домашньому. А заманливий запах з її кухні спокушав вас зайти. Навіть ресторанні критики присвятили закладу цілих три статті, що надалі красувалися в золотавій рамочці поруч із меню. Про уродженців Оверні шириться дурна слава, але подружжя Маркюзо було винятково добродушне. Вони не вираховували порції та заборгованості; якщо ж останні накопичувалися за цілий місяць, то беззастережно мали бути погашені на початку наступного, щоб відвідувач не втратив право ласувати в бістро. Горе ж було тим порушникам порядку, які до всього ще й замислили змінити заклад, бо овернський бездротовий телеграф хутко нагадував їм про знехтувані зобов’язання.

За баром починались володіння Маркюзо. А ось залом із терасою завідував Жакі. Він гасав з ранку до ночі, приймаючи замовлення; на ходу закидав їх на приготування дядечкові Маркюзо; укладав на тацю купи тарілок, склянок і пляшок, при цьому жодної не розбивши; бездоганно накривав на столи; безпомилково вів рахунки в голові; завжди усміхнений, завжди уважний, і це приносило йому солідні чайові. Жакі мав у житті лише одну пристрасть — футбол. Усім серцем уболіваючи за команду «Стад де Реймс», він автоматично ненавидів «Рейсінґ Клуб де Франс»[27], що його величав «клубом гомиків» — найсильнішим, на його думку, образливим висловом. І весь світ обертався довкола цього протистояння, що розділяло людей на два табори. Фонтен, П’янтоні та Копа[28] («зрада» останнього нелегко далась Жакі) були його героями, і жартувати з них не вартувало. Коли улюблена команда програвала «Рейсінґу» чи мадридському «Реалу», то був справжній день скорботи: ніхто не смів і словом прохопитися, навіть уболівальники злощасного «Рейсінґу», які, до речі, були в більшості. Самі розділяв пристрасть свого друзяки до «Реймсу». Саме тому він і грав у настільний футбол «червоними», а коли з легкістю вигравав, мовчки, зневажаючи невдах, брав із попільнички монету у двадцять сантимів і кидав її до розмінного автомату, щоб повернути собі франки. А коли він був не в гуморі й до виграшу доводилося докладати зусиль, то підкреслював перемогу вигуком «“Реймс” вас усіх порве!».

«Бальто» було величезним бістро на розі двох бульварів. На авеню Данфер-Рошро виходили прилавок із тютюном, столи з кікером, пінболи та музичний автомат, а на бульвар Распай — ресторан на шістдесят персон. Одного разу я помітив, що поміж дальніми столиками за зеленою оксамитовою портьєрою приховано двері. У тому пасажі періодично зникали немолоді чоловіки… і ніхто ніколи звідти не виходив. Це мене неабияк заінтригувало. Я часто запитував себе, що б то все могло означати. Але заглянути туди не наважувався. Жоден із гравців у кікер нічого не знав. Довго я цим не надто переймався і, коли бістро було досить залюдненим, нічого не замовляючи, з книжкою влаштовувався на сонячній терасі. Жакі мене не чіпав. Якось він помітив моє розчарування програшем «Реймсу» у фінальному матчі з «Реалом». З того самого дня він став більше цінувати мене як клієнта. На той момент «Бальто», родина Маркюзо, Ніколя, Самі, Жакі та завсідники бістро стали мені другою родиною. Я проводив там достобіса часу. Проте додому слід було повертатися до повернення мами з роботи. Щовечора я прибігав заледве перед сьомою, щоб устигнути порозкидати на столі підручники й зошити. А коли вони з татом приходили, мама заставала мене по вуха в навчанні. На жаль, траплялося, що вона поверталася раніше за мене. І тут доводилося запевняти її, що я чесно працював у Ніколя. Брехав я так майстерно, що й сам у це вірив.

Я повсюди тягав за собою мій «Брауні» й намагався фотографувати все довкола. Зізнаюсь, виходило так собі. Персонажі губилися в кадрі та стовбичили, мов вимуштрувані вояки, облич і взагалі не розбереш. Фотографії були ніякі. Крім того, я фотографував заблизько. Час від часу мені таки вдавалось уловити якийсь вираз чи почуття. Та як можна фотографувати непоміченим? До всього, треба було тримати на мушці непередбачуваного ворога: Жульєтт. Люба сестричка була молодша на три роки, і їй не треба було обирати між таборами. То була чистокровна, аж до кінчиків пальців, Делоне. Справжня кокетка, чия шафа була вщерть набита ганчір’ям. І вона ще плакалась, що не має чого вдягти. Цілими днями Жульєтт сушила голову над тим, у чому ж вийти. Сама невинність, вона витягувала з батьків усе, чого бажала. Наївне та щиросердне личко було звичайною маскою. Мама цілковито їй довіряла й часто запитувала, чи я дійсно прийшов у названий час. І тут янголятко безжалісно мене здавало одним лише непомітним кивком.

Це неабияке невиправне базікало могло теревенити годинами, аж до того, що всі вже забували, про що йшлося на початку. Вона цілковито окупувала все поле розмов: тут не місце конкурентам. І слова не докинеш — можна лише капітулювати. Жульєтт накривала опонентів безперервним градом слів, які безупинно вилітали з її рота. Усі з неї насміхались. Дідусь Філіпп звичайно звеличував її до небес, але водночас називав «моя гарненька цокотуха». Він не соромився забороняти розтуляти рота за його присутності, бо вона його втомлювала. А Енцо говорив, що в неї в животі поселилася стара буркотуха.

— Ти справжня chiacchierona[29], точнісінько як моя кузена Ліа з Парми.

Отак прізвисько і прижилося. Жульєтт його ненавиділа. Коли хотілось дошкулити, її називали chiacchierona — це затуляло їй рота. Траплялося, що вона починала теревенити ще на початку вечері й не припиняла свого настирливого монологу. Тоді батько ляскав долонею по столу.

— Жульєтт, досить! Ми вже ситі по горло! Яка ж балаклива ця мала!

Вона одразу завзято заперечувала:

— Я не балаклива! Ніхто мене не слухає.

4

Я страх як не любив гаяти час. Єдиним гідним заняттям для мене було читання. Але в нашій сім’ї ніхто по-справжньому й не читав. Мама, до прикладу, цілий рік воювала з «Книгою року»[30], що дозволяло цим вихвалятися й робило її серйозним книгоїдом. А тато