Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Битва

— Вони повернуться, — сказав Лоран. — Не вдавай, що не знаєш.
— Я знаю, — тихо відповів Архітектор. — І цього разу вони будуть обережніші.
— Що ти пропонуєш?
— Включити все. Навіть те, що ми ще не тестували.
— Це ризик.
— Все — ризик, якщо відмовитись думати.

Еля втупилась у карту, яку Архітектор розгорнув на столі.

— Тут? Вони можуть обійти?
— Можуть, — сказав він. — Але не встигнуть. Там я залишив петлю. Вибухова система на реакції літію з вологою.
— Сам зробив?
— Сам.
— Божевільний.
— Ні. Просто оптимізований.

Він глянув на неї. Вперше — як на рівну.

— Ти готова керувати східним блоком?
— А хтось має?

Він ледь помітно кивнув. Це був знак довіри.

— Тоді я в грі, — сказала вона.

***

Мародери повернулись вночі. Без вогню, без шуму.

— Тепловізор бачить п’ятнадцять, — сказав Лоран.
— Не всі показані. Сканують. Очікують пастку.
— То що, сидимо?
— Ні. Ми ведемо.

Тиша перед першим ударом була майже солодкою.

Архітектор сидів біля імпровізованого командного центру — старої палети й пошарпаного планшета.
На схемі миготіли маркери.

— Північ три. Активність. Швидка.
— Схід один. Перевірка сенсора.

Голоси передавались короткими кодами. Ніхто не панікував. Всі діяли, як частини одного механізму.Він записав у блокнот:

"Система реагує. Страх — у допустимих межах."

Архітектор увімкнув генератор шуму. І одразу вимкнув — залишив короткий пульс, як маяк.

— Вони прийдуть на звук, — пояснив він.
— А ми?
— Ми вже чекатимемо там.

Перша пастка — уламкові міни з конденсаторів, слабі, але гучні, дали паніку.

— Міни? — кричав хтось із мародерів.
— Назад! Хто активував?!
— Це не ми, це якась система!

Архітектор почув цей крик через навушники. Усміхнувся.
— Добрий початок, — прошепотів сам собі.

— Вони в Північному секторі, — сказала Еля. — Рухаються швидко.
— Перекрити шлюзи. Акумулятори витримають десять хвилин.
— А потім?
— Потім увімкнемо штучний дощ.
— Дощ?
— Випаровувачі + старий розпилювач з теплиці. Вода — найгірше для їхніх рушниць. Там надто багато саморобної хімії.

Поруч присіла Еля.

— Вони проб’ються?

— Проб’ються. Питання: скільки залишиться живими.

Вона ковтнула повітря.

— Чому ти такий спокійний?

— Бо в цій системі, — він показав пальцем на планшет, — все відбувається згідно розрахунків.

Вона мовчала.

— А люди? — спитала вона тихо.

— Люди — частина системи, якщо хочуть залишитись живими.

Усе відбулось так, як і розраховував. Вода в резервуарі була змішана з активатором. Пара піднялась хмарою — гарячою, їдкою. Пил впав на землю. Очі нападників злиплись. Вони втратили орієнтацію. Метал почав окислюватися. Руки ворогів стали слизькими. Один закричав — йому обпекло долоню.

— Що це за чортівня?!
— Я ж казав — це пастка! Тут не люди, тут машини воюють!

— Ми — не машини, — відповіла Еля в комунікатор.
— Ми — виживальники.

— Рух на західному вході! — крикнув Лоран.

— Тримати лінію, — спокійно відповів Архітектор.

***

Кілька мародерів пробились до центру. Вони вистрілили в антену.
Сигнал обірвався. Екран погас.

— Все. Ми осліпли, — сказав Лоран.
— Ні, — відповів Архітектор. — Ми просто перемикаємось.

Він витяг резервну карту. Розгорнув.
— Аналог. Класика. З координатами.

— Ти ж зберіг цифрову версію? — спитала Еля.
— Звісно. Але, знаєш…
Він посміхнувся:
— Якщо хоч трохи працює — не чіпай. Я ще не зберіг скріншот.

Вибух прогримів зі сходу. Платформа затряслась. Хтось прорвав захист.

— Нам треба туди, — сказав Лоран.
— Ні. Ми ведемо їх до ями.

Архітектор натиснув кнопку. Яма — стара очисна шахта — відкрилась. П’ятеро провалились.
Іще троє здались. Решта — втекли. Без команди, без координат, без віри.

Коли нарешті залишки мародерів відступили, селище дихало, мов важкий двигун.

Кров. Пил. Дим. Живі — втомлені до межі. Але — живі. І структури, хоч пошкоджені, ще працювали.

Архітектор сидів на даху старої вежі. У руках — обгорілий елемент живлення.

— Ти втомлений, — сказала Еля, сідаючи поруч.
— Я — система, — відповів він. — Втома не входить у параметри.

Вона довго мовчала.
— Ми перемогли.
— Ні. Ми просто відбили атаку. Перемога — коли вона не повториться.

— І що тепер?
— Архівувати. Аналізувати. І розширюватися.

***

Він сів на бетонний блок. Дістав свій блокнот. Записав:

"Система пройшла перший справжній тест.
Структура тримається.
Люди — функціонують у межах оптимальної адаптації."

І дописав унизу:

"Потрібен новий вузол. Потрібна нова надія."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍