Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Пройшло тридцять сім днів.

Вузол Три жив. Дихав. Працював. Енергія стабільна. Фільтрація — автономна. Система оборони — на базовому рівні. Люди — стали частинами структури.

Еля кожного вечора записувала лог книги:

"Температура впала. Генератор тримається на третині потужності. Дітей навчаємо ремонтувати сенсори. Немає ознак нових загроз."

Все було добре. Поки не прийшов сигнал.

Це сталося вночі. На старому приймачі, який колись приніс Архітектор, з’явилося шипіння. Ніхто не звернув уваги спочатку — багато залишкових перешкод. Але на третій хвилині шум змінився. Короткі імпульси. Стислі пакети даних.

Орі сидів біля приймача, грався налаштуваннями — і випадково налаштував правильну частоту. Екран мигнув. Слова проступили білими літерами на чорному фоні:

"UZOL IV // ПОЛОМКА // СИСТЕМА КРИТИЧНА // ПОТРІБНА ОПТИМІЗАЦІЯ // КООРДИНАТИ ПЕРЕХОПЛЕНІ"

І потім — тиша. Коли Еля прочитала текст, у неї в грудях все стиснулося. Це не був простий заклик про допомогу. Це був крик системи, що знала, що вмирає.

Вона згадала, як Архітектор колись казав:

— "Там, де система просить, є шанс, що ще щось залишилось."

На ранок вони зібралися на центральній площі.

— Це пастка? — запитав Лоран.

— Може бути, — відповіла Еля чесно.

— Може бути справжній вузол, — додала Рейна, молода механік.

— Може бути обидва варіанти, — сказав старий Раан, що рідко втручався у суперечки.

Тиша. Вони вже знали: світ не обіцяє другого шансу. Еля стояла перед скринею Архіву. Торкнулася металевого ребра, де був вирізьблений напис Архітектора:

"Система сильна не через оборону. Сильна через те, що йде вперед."

Вона знала, що не має права залишатися в тіні. Вони вирушили вранці. Невелика група. Троє дорослих, двоє підлітків. Запас енергії, ручні сканери, фільтри, старі карти. Вузол Три залишався за спиною, мов острів у морі пилу. Попереду — тільки координати. Тільки невідоме.

Дорога була тяжкою. Місцевість змінювалась. Спочатку — пустелі з уламків. Потім — чорні камені, випалені давніми пожежами. Далі — мертві електростанції, на яких іржа замінила цеглу.

І знову — дим. Тонка нитка. Така сама, як тоді, коли Архітектор прийшов до них. Але цього разу нитка роздвоювалась. Один дим — чистий. Інший — важкий, темний, смердючий паленим мастилом.

— Що це означає? — запитав Орі, коли вони зупинились біля скелі.

Еля вивчала небо.

— Це означає, що там не тільки ті, хто просить допомоги.

Хтось іще... чекає.
Або полює.

Вона стиснула в руці медальйон-передавач, залишений Архітектором.

Натиснула одну кнопку.
Сигнал коротко мигнув — як маяк у ніч.

Вона знала: Архітектор — десь там.
Можливо, за сотні кілометрів.
Можливо, ближче.

Можливо, вже не сам.

Вони рушили вперед.

Вузол Чотири чекав.
І за ним — інші.

Відлуння старих систем ще не вмерло. Але тепер усе залежало не від тих, хто колись створив світ. А від тих, хто вчився його перестворювати. Крок за кроком. Ланцюг за ланцюгом.

І віра — не в чудо.

А в те, що структура знову втримається.

Кінець