Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Спадщина

Тієї ночі, коли всі спали, система заговорила. На старому приймачі, який Архітектор під’єднав до автономної мережі, з’явився сигнал. Спочатку — шум. Потім — цифровий шепіт. Він прокинувся миттєво, мов сенсор, що вловлює перше тремтіння землі. Підійшов до приймача. Доторкнувся до екрану. Перемкнув частоту. І тоді з’явився текст:

“Ми вас почули. Ваша енергія стабільна. Ми йдемо.”

Архітектор дивився на слова довго. Це був не просто сигнал. Це було підтвердження того, що інша частина системи ще працює.

Вузол Чотири.
Десь там.
Не мертвий.
Не зниклий.

Він знесилено сів на край столу. Його очі втупились у слабке світіння екрану.

Сигнал був сирий. Код — примітивний, майже аматорський. Мова нагадувала старі інженерні алгоритми — ті, що використовувалися в перших енергетичних модулях. Але це не була машина. Це була рука. Людська рука. Хтось знайшов спосіб відправити це повідомлення.

Архітектор запустив дешифратор.
Машина повільно розбирала код, аналізуючи структуру.

Частота була нестабільною, але в одному місці екран видав чисті координати:

“47°18'N, 36°12'E”

Він втупився в цифри.
Його пальці ковзнули до блокнота.
Він записав координати без поспіху, кожну цифру окремо.

Його серце билося рідко, майже спокійно. Але в глибині грудей гуло. Це була не надія. Це було завдання. Те, для чого він залишався у цьому світі. 

“Ми йдемо,” — сказав текст.

— Ні, — прошепотів він сам до себе. — Це я прийду.

Він відключив приймач.
Поставив мітку на своєму планшеті.

“Ціль: Вузол Чотири. Оцінка ризиків: невідома. Потрібна підготовка.”

Він заплющив очі. На мить. Його пальці торкнулися краю медальйона, який залишив йому Вузол Три.
Система ще жила. Він уже думав про те, як побудувати маршрут. Які вузли енергії зможуть підтримати його шлях. Які модулі взяти. І головне — кого там знайде.

***

Коли все вщухло, залишилась лише структура. Фільтри працювали. Панелі заряджались. Люди — жили. І це вже було перемогою. 

Він довго мовчав. Не тому, що не було чого сказати. А тому, що сказане вже жило в діях. Люди самі запускали водяну станцію. Самі з’єднували модулі. Самі ремонтували обірвану антену. Еля спостерігала за ним — і не питала, але знала.
— Ти готуєшся йти, так?

Він кивнув.
— Тут усе тримається. А я — каталізатор. Не основа.
— Ти міг би залишитися.
— Я залишив усе, що важливіше за мене.

У центральній майстерні він зібрав те, що назвав Архівом Системи. Паперові креслення, пластини, інструкції, навіть відео — зібрані у вогнестійких капсулах.

— Чому не просто цифрове? — питав хлопчик на ім’я Орі.
— Бо пам’ять крихка. А пластик горить менше, ніж сервери.

Там були схеми фільтрів, генераторів, принципи побудови локальних енергокіл, дані про Термінали.
А ще — карта. На ній — позначки. Кожна — потенційне місце для відновлення. І в центрі — їхній Вузол Три. Живий.

Він провів ніч останній раз, обходячи вузли. Пальцями ковзав по холодних металевих клемах. Торкався стін, що тримали тепло. Відчував, як система дихає. Не гучно. Не ідеально.Але працює.

Перед виходом він зібрав людей. Ніхто не очікував урочистостей. Й він не влаштовував. Він просто стояв у пилюці, з наплічником і тими самими навушниками.

— Усе, що я знав, — тепер ваше.
— Це не ідеальна система. Бо немає ідеальних. Але вона працює. І її можна розширити.
— Пам’ятайте: у будь-якому хаосі є логіка. Треба лише бачити глибше.

Орі підняв руку.
— А якщо ми не зможемо?

Він нахилився. Погладив хлопця по голові.

— Зможете. Бо вже зробили головне — повірили, що можна.

Еля підійшла, коли інші вже розійшлись.

— Ти не повернешся, так?
— Якщо все буде добре — не буде потреби.
— Але ми…
— Ви вже система. А я — процес.

Вона мовчала, а потім сказала тихо:

— Мені буде тебе не вистачати.
— Це нормально, — відповів він. — Я залишився у ваших спогадах. Як і ви...

Він дістав невеликий модуль.
— Прототип транслятора. Не тестував. Передає імпульс на певній частоті. Якщо десь буде небезпека — я зможу почути. Можливо.

— Це як магія.
— Ні. Це фізика, — усміхнувся. — Просто добра.

Він пішов не зі світанком.
Він пішов уночі.
Коли всі спали.
Коли небо світилось залишками плазмових бур над горизонтом.
Коли світ ще був покинутим — але вже не самотнім.

У його наплічнику — нові схеми, зібрані з досвіду.
У його навушниках — слабкий сигнал, який сам налаштував.
І в голові — нове завдання.

— Де Вузол Чотири?.. — запитав сам себе вголос.
Пил під ногами закрутився у спіраль.
— Знайду.

Він ішов через пил.

Світ попереду був зруйнованим, уламковим, небезпечним.

Але в його руках — була структура.

І в кожному його кроці — логіка, що тримає хаос у рамках.

***

Його не кликали на ім’я. Бо він його не мав.
Він сам стер його, коли все обнулилось.

Але тепер, у записах селища, серед креслень і протоколів, було вписано:

“Архітектор Пилу — техномандрівник. Той, хто збирає порядок із руїн.
Його код — чистий. Його слід — функціональний.
Його місія — світ, що знову працює.”

І світ працював.
Деінде.
Десь.

І знову — хтось його вже чекав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍