Віктор Тенет - Жахливе забуття, Віктор Тенет

Французький бізнесмен, сівши на літак до Німеччини, раптом потрапляє на загублений острів, де лютує страшний вірус, що спричинив загибель тисяч людей, масові вбивства, анархію та заворушення. Намагаючись вижити на острові, головний герой бореться зі страхом та безнадією і, випадково знайшовши ліки від страшної хвороби, починає рятувати місцевих. Тимчасом його сили слабшають, а надія на порятунок зменшується з кожною хвилиною...

Частина 1. Відчай

Я ніколи не зможу пояснити, що сталось зі мною того дня. З тих пір пройшло чимало часу, але я досі не можу відповісти на питання: “Що це було — сон чи реальність?” Іноді мені здається, що то був лише сон, жахливе марення стривоженої уяви. Втім, цей сон був занадто схожим на дійсність...

Щоразу, коли я згадую той день, кров застигає в моїх жилах, і я мимоволі починаю тремтіти від страху, відчуваючи, як холодний морський вітер пронизує моє тіло, а за спиною виють і сиплють прокляття десятки мерців. Та все ж я повинен розповісти вам про те, що трапилось зі мною того дня...

Це мав бути звичайний переліт. Нічого особливого. Я летів з Парижу в Франкфурт, щоб вирішити питання сімейного бізнесу. Піднявшись на борт літака, швидко знайшов своє місце. Як тільки літак піднявся в повітря, я відчув якусь дивну сонливість. Позіхнувши, зручніше влаштувався в кріслі. “Потрібно відпочити, попереду - складні переговори.” - подумав я і заплющив очі.

Майже відразу я відчув, як чиїсь маленькі, але гострі зубки боляче вкусили мене за палець. Зойкнувши від болю, я відкрив очі і побачив невеликого пацюка, який сидів на підлозі біля моєї руки і дивився на мене голодними і злими чорними очима.

- Нічого собі! Звідки на літаку пацюки? - здивувався я і хотів було підняти руку, щоб покликати стюардесу. Та в цю мить мої очі почали потроху звикати до зловісної мовчазної темряви, яка панувала навколо; раптом я побачив десятки, сотні гризунів, які сиділи на підлозі довкола мене. Я відчув на собі погляди сотень голодних очей, які жадібно оглядали мене з ніг до голови.

І лише тепер я відчув, що лежу горілиць на холодній, мовчазній поверхні, яка зовсім не була схожою на салон літака. Моє серце завмерло в грудях від страху, а на обличчі виступив холодний піт. Заціпенівши від жаху, я кілька секунд лежав, боячись поворухнути навіть пальцем.

Досі не розумію, як я зміг опанувати себе: різко скочивши на ноги, я закричав від жаху. Зграї голодних гризунів відступили і з вереском дременули геть. Я оглянувся і побачив, що знаходжусь в дивній сірій кімнаті. Вона була більше схожа на катівню інквізиції, ніж на житлове приміщення.

- Господи, що за жахливий кошмар! Що це за чортівня?! - сиплячи прокльонами, я підскочив до стіни і, замахнувшись, з нелюдською силою вдарив ногою бетонну стіну. Наступної миті різкий, гострий біль пронизав усе моє тіло; завивши від болю і розпуки, я впав на холодну підлогу.

Кілька хвилин я корчився від дикого болю, в той час як почуття жаху і розпачу поступово наповнювали мою душу. Я кричав, лаявся, бився в агонії, але... не прокидався. Зрештою, плачучи від розпуки, я впав без сил на бетонну підлогу. Пройшло чимало часу, перш ніж я нарешті усвідомив, що це - не сон, не жахливий кошмар хворобливої уяви, а реальність, в якій я опинився.

Остаточно зрозумівши це, я витер брудними долонями заплакане обличчя, зібрався з силами, і, повільно зіп’явшись на ноги, пошкутильгав до отвору в стіні, що був схожий на двері. Напевно, я вивихнув праву ногу, адже вона страшенно боліла і зовсім мене не слухалась; але, незважаючи на біль, я продовжував вперто йти вперед. Криками і лайкою розганяючи зграї пацюків, які посміливішали і вже не ховаючись, підбігали до мене зовсім близько, я вийшов з кімнати, і опинився на вузькій вулиці якогось містечка.

В сутінках, які огорнули землю, я розгледів силуети невисоких, переважно одноповерхових, вбогих будиночків, які стояли, притулившись один до одного. Їхні розбиті вікна і виламані двері дивились на мене холодно, байдуже, і від цих неживих поглядів мені ставало моторошно. Йшов дощ, але якийсь дивний, немов неживий.

Озирнувшись, я побачив жахливу картину міста, яке, здавалось, повністю вимерло: скрізь — на тротуарах, у подвір’ях — лежали тисячі напівзотлілих трупів людей, коней, котів та собак, а також купи сміття; де-не-де чорніли остови спалених автомобілів. Деякі трупи, все ще розкладаючись, виділяли жахливий сморід, який отруював повітря. Крижаний вітер, єдиний мешканець цього мовчазного і страшного міста, одиноко гуляв вулицями і несамовито вив, немов зграя голодних вовків. Від його дикого співу ставало моторошно, і кров мимоволі застигала в жилах.

Не рухаючись, я декілька хвилин стояв, тримаючись руками за бетонну стіну одного з будинків. Я тремтів від страху, відчуваючи, як вітер холодними кинжалами пронизує моє тіло. В його завиваннях я мимоволі розрізняв голоси мерців, які колись жили тут, прогулювались цими мовчазними вулицями, а тепер тихо лежали біля моїх ніг, потрохи тліючи і перетворюючись на попіл.

Але де я знаходжусь? Як я тут опинився? Що тут сталось?! Природна чи, можливо, техногенна катастрофа? Ядерна війна? Невже настав кінець світу?! І... чи вижив хто-небудь з людей? Втім, на жодне з цих питань, які тривожили мене і кидали в безодню відчаю і розпуки, я не міг поки-що відповісти. Вирішивши будь-що дістати відповіді на ці питання, я, забувши про страх і біль, зібрався з силами і рушив вперед.

Повільно переставляючи ноги і важко дихаючи від емоційного і нервового напруження, немов в тумані, я бродив вулицями містечка декілька годин, намагаючись знайти бодай одну живу істоту серед хаотичного нагромадження бетонних ящиків, які були більше схожі на кам’яні мовчазні склепи, ніж на людські оселі, в яких колись лунали голоси дорослих і дзвінкий дитячий сміх.

Я ходив від дверей до дверей, сподіваючись, що ті, хто вижив після катастрофи, яка тут сталась, відчинять мені. Я розбивав шибки, розрізаючи долоні об гострі шматки скла, гатив кулаками в двері і стіни бетонних домовин, кричав, благаючи про допомогу, поки зовсім не охрип. З кожною наступною спробою, яка закінчувалась невдачею, я втрачав надію на порятунок, і все більше і більше впадав у відчай. Все ще відганяючи від себе жахливі думки, які, немов чорні грозові хмари, нависли наді мною, я продовжував блукати вулицями мовчазного міста-кладовища.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍