Віктор Тенет - Жахливе забуття, Віктор Тенет

- Вчора півсотні, сьогодні - майже вдвічі менше... Цього мало, занадто мало... - тихо промовив я, знову розрізаючи собі руку, щоб взяти кров для фарби. Виготовивши розчин, я написав на кожному сердечку ті самі три слова, які були настільки простими і мали таку величезну силу: “Я тебе люблю!” Запаливши ліхтар, я вийшов на вулиці міста і знову почав роздавати ліки. Тепер мені відчиняли частіше, ніж учора, чи, можливо, мені так лише здавалось?

Збиваючи ноги і руки в кров, час від часу втрачаючи свідомість, страждаючи від зневоднення організму і втрати крові, я йшов далі, даруючи людям частинку себе, любов і порятунок. Я відчував, що підхопив “вірус ненависті”, що поступово згасаю, що сили залишають мене, але вперто йшов далі, бо розумів - від мене і моїх дій залежить життя сотень людей.

Втім, даруючи оточуючим любов, я зазвичай отримував у відповідь лише прокльони і приниження з боку тих, кому рятував життя. Я розумів, що зрештою загину, адже ніхто не лікував мене, ніхто не робив мені добро, не дарував любов. Мені залишалось жити лічені години, і я, прекрасно це розуміючи, ходив від дверей до дверей, намагаючись врятувати усіх — і хворих, і живих.

З кожною хвилиною, з кожною секундою мої фізичні сили згасали, але разом з тим моє бажання врятувати якумога більше людей постійно зростало. Зрештою, за кілька годин я роздав усі виготовлені мною символи любові.

- Навіть менше сотні... Як мало... - з жалем шепотів я, повертаючись до типографії. Але тепер я бачив зовсім іншу картину, ніж учора: двері будинків час від часу відчинялись, на вулицю виходили усміхнені і щасливі, абсолютно здорові люди. Вони щиро усміхались, сміялись, щось захоплено говорили одне одному і вітались зі мною. Усміхаючись їм у відповідь, я повільно простував до напівзруйнованого будинку старої типографії, який вже став для мене домівкою. Втім, до нього я так і не дійшов: в мене запаморочилась голова, я раптом втратив рівновагу і впав без сил на тротуар...

Прокинувся я в просторій кімнаті, яка була більше схожа на палац, ніж на медичну палату. Наді мною схилились усміхнені обличчя місцевих жителів, які сяяли від щастя.

- Ми перемогли “вірус ненависті” з вашою допомогою! - щасливо усміхаючись, сказав мені французькою один з чоловіків, одягнений в білосніжний халат. - Хвороба відступила!

- Справді?! Невже моя місія виконана? - полегшено зітхнувши, усміхнувся я.

- Так, звичайно! Не хвилюйтесь, з вами все буде гаразд. Ми порятуємо вас. Ви будете жити! - втішав мене той же лікар в білому, як сніг, халаті.

- Навряд чи... - зітхнувши, прошепотів я, відчуваючи, що останні сили залишають мене. Визирнувши у вікно, я побачив чисті, прибрані від сміття вулиці, усміхнених перехожих і яскраве сонце, яке світило з чистого безхмарного неба...

Лише тепер я зрозумів, що не розумію мову тубільців, які, щиро усміхаючись, щось радісно щебетали, звертаючись до мене. Більше того, я раптом усвідомив, що ніколи не розумів її. “Як же я дарував їм свою любов? - здивовано запитав я подумки сам у себе, і тут же дав відповідь на це запитання. - Але ж любов — це саме та мова, яку розуміють усі люди на Землі. Любов — це мова, що не потребує перекладу!”

Щасливо усміхнувшись, я прошепотів людям, які оточували мене, вулицям і місту, яке знову жило своїм мирним, спокійним життям за вікном, усьому світові: “Я люблю вас!”, і повільно заплющив очі...

Тієї ж миті я відчув, як хтось ніжно і ледве чутно доторкнувся до моєї руки. Розплющивши очі, я побачив невисоку біляву дівчину, схожу на ангела, яка нахилилась наді мною і ніжно взяла мене за руку. Її блакитні, як небо, очі приязно і дещо загадково усміхались мені. Впевнений, що моє земне життя вже закінчилось, я щиро і по-дитячому простодушно запитав:

- Я... в раю? Ви ангел?

- О ні, мсьє, на жаль! Мене звати Жаклін, я ваша стюардеса. Хоча за комплімент дякую! Ми вже приземлились у Франкфурті, подолавши увесь шлях з Парижа за півтори години. - так само щиро усміхнувшись, відповіла дівчина.

- О... вибачте мене... будь-ласка, заради всього святого! - ніяково промовив я. Здригнувшись, я озирнувся і мимоволі полегшено зітхнув, зрозумівши, що справді знаходжусь в салоні пасажирського літака.

- Напевне, кошмар наснився? - співчуваючи, запитала дівчина-стюардеса.

- Так, кошмар. Але із щасливим кінцем. - зауважив я, дістаючи з-під сидіння багаж.

- Ну що ж, бажаю вам вдалого дня! - приязно усміхнулась стюардеса, проводжаючи мене до виходу. - Нехай щастить!

- Дякую. Навзаєм. - ввічливо відповів я дівчині. Спустившись трапом з борту літака, я мимоволі засунув руку в кишеню штанів, де зазвичай носив портсигар. Та замість нього я дістав звідти два маленьких, розміром з дитячу долоньку, сердечка.

Одне з них, виготовлене з червоного паперу, було подарунком моєї чотирирічної донечки. Інше було вирізане мною з газетного паперу при тьмяному світлі ліхтаря. Але на обох сердечках було написано всього три простих, але надзвичайно важливих слова, які мали дивовижну силу. Ці три слова змінили світ, і разом з тим назавжди змінили моє життя. Щасливо усміхнувшись, я зі слізьми на очах трепетно прочитав ці три слова: “Я тебе люблю!”.

Кінець