Віктор Тенет - Жахливе забуття, Віктор Тенет

Лікарі іноземних місій намагались допомогти хоча б комусь, але більшість з них загинуло в цьому хаосі і загальній анархії. Хтось підхопив вірус, як я, а дехто збожеволів, спостерігаючи за жахіттями і страшними злочинами, які скрізь здійснювались з неймовірною холоднокровною жорстокістю, і які здорова людина, напевно, ніколи б не вчинила... Втім, на той час майже всі жителі острова вже захворіли на цей проклятий вірус і були приречені на загибель...

Зрештою, кілька днів тому бої припинились і всі ті, хто вижив, зачинились у своїх будинках, вважаючи, що зможуть просто перечекати цю епідемію. Але я впевнений, що ніхто з них не протягне і тижня. Кожного дня вмирають десятки нових жертв “вірусу ненависті”, і їх просто викидають з будинків на тротуари.

Трупи, розкладаючись, виділяють жахливий сморід, який отруює повітря. Волога, випаровуючись, утворює сірувато-жовті хмари, з яких постійно йдуть отруйні кислотні дощі, які знищили практично усю рослинність. Окрім того, на острові розплодились тисячі пацюків. Вони настільки знахабніли, що нападають на людей цілими зграями! Мені кілька разів доводилось відбиватись від них, рятуючи своє життя...

Я також підхопив цей вірус, намагаючись вилікувати хворих. Вже кілька днів я лежу тут, немічний і безсилий. Я не можу навіть піднятись з підлоги і зробити кілька кроків... Я розумію, що от-от загину, і мене з’їдять пацюки... - з цими словами мій співрозмовник вилаявся і, зітхнувши, знову попрохав води. Я підніс флягу до його губ і дав досхочу напитися.

- А як вас звати? Як ви тут опинились? - раптом запитав він після кількох хвилин мовчання. Зітхнувши, я похмуро промовив:

- Мене звати Ніколас Бертільйон. Я бізнесмен, проживаю в Парижі. Я летів ранковим рейсом з Парижа до Франкфурта, коли раптом прокинувся на цьому острові... Доречі, ви не знаєте... - почав я і, обернувшись, хотів щось запитати в італійця, але помітив, що він зовсім мене не слухає і, задумавшись, нерухомо дивиться кудись вгору.

- Ви мене чуєте? - запитав я і, доторкнувшись до його обличчя, одразу відсахнувся, пополотнівши від жаху: його шкіра була холодною, як лід, а неживі очі сяяли якимось дивним блиском. Тремтячи всім тілом, я схопив руку італійця і декілька секунд безуспішно намагався намацати пульс. Зрештою, закривши очі нещасному, який назавжди відійшов у кращі світи, я сів на купу битої цегли і, заховавши обличчя в долонях, гірко заплакав. Я знову залишився наодинці зі своїми переживаннями, страхами і неминучою смертю, яка от-от наздожене мене на вулицях цього мерзенного міста і забере в свій крижаний полон. І ніхто не зможе мені допомогти...

Мені залишилось жити всього декілька днів. Якщо я не загину від “вірусу ненависті”, то помру від спраги чи голоду. А можливо, не варто так страждати? Можливо, краще закінчити увесь цей кошмар прямо зараз?!

З цими думками я схопив з підлоги шматок розбитого скла і підніс його до зап’ястя. Заплющивши очі, я затримав дихання і... Тієї ж миті мій мозок, усе моє стомлене тіло пронизав короткий нервовий імпульс. Мимоволі здригнувшись, немов від удару електричним струмом, я розплющив очі і зі страшним ревом жбурнув шматок скла в темний кут.

- Я жити хочу!!! - прохрипів, стискаючи кулаки від люті і страху. Раптом сповнився рішучості та мужності, і пообіцяв собі, що буду боротись за життя до останнього подиху, і зрештою переможу цю страшну недугу - “вірус ненависті”. Я переможу цю хворобу, і зроблю все для того, щоб люди знову жили мирно і спокійно, були щасливими та усміхненими.

З такими думками я підійшов до тіла італійського лікаря і обережно зняв з нього пальто. Одягнувши його, відчув, як тепло поступово повертається до мене. Потім схилився над мерцем і, переборовши відразу, обшукав його кишені. Діставши звідти кілька сірників, ножиці і брудні бинти, я заховав їх в кишеню пальто зі словами:

- Все це мені ще знадобиться... - і випроставшись, оглянув приміщення, в якому знаходився. Це була, напевно, редакція якоїсь газети чи, можливо, місцева типографія: скрізь — на підлозі, підвіконнях і навіть на меблях — лежали десятки газет, надрукованих різними мовами, а також ескізи якихось книг та журналів, і чимало канцелярського приладдя.

Тимчасом на вулиці вже почало сутеніти. І лише тепер я відчув, як втомився і як усе моє тіло болить і ниє від утоми. Загорнувшись в пальто, я ліг на невисокий дерев’яний стіл, що стояв посеред кімнати, і з насолодою випростав стомлені ноги. “Головне — виспатись. А завтра... завтра вирішу, що робити далі.” - подумав я, позіхаючи. Поклавши під голову декілька газет, я заплющив очі і майже одразу пірнув в теплий океан солодкої дрімоти...

Я прокинувся, повний сил та енергії, коли сонце вже доволі високо піднялось над горизонтом. Його промені, несміливо пробиваючись крізь завісу грозових хмар, які нависли над містом, освітлювали доволі яскравим світлом кімнату, в якій я знаходився. Остаточно прокинувшись, я згадав свої вчорашні пригоди, і зліз зі столу. Озирнувшись, я мимоволі пополотнів: на тому місці, де ще вчора ввечері лежало тіло італійського лікаря, тепер тлів лише кістяк, виблискуючи білявими кістками. За ніч пацюки повністю з’їли труп нещасного італійця!

- На щастя, я спав на столі, а не на підлозі. - здригнувшись, полегшено зітхнув я. Та все ж усвідомлення того, що якщо я зараз опущу руки і перестану боротись за життя, мене спіткає така ж доля, додало мені нових сил.

Я механічно потягнувся рукою до кишені штанів, де зазвичай носив портсигар. Але замість нього вийняв звідти маленьке, розміром з дитячу долоньку, сердечко, аккуратно вирізане з червоного паперу. На ньому нерівним, але розбірливим почерком було написано на французькій мові усього лише три слова: “Я тебе люблю!”