Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Коли світ перестав працювати — він почав будувати. Колись він був інженером. Тепер його ім’я стерте. Вижив, коли впали Енергосфери, вибухнули Термінали й цивілізація стала уламками. У покинутому світі, серед металу й пилу, він знову креслить життя. Без пафосу. Без героїзму. Просто — як система, що не має права зупинитись. Його звуть Архітектор Пилу. Він не воює. Він оптимізує. А там, де його схеми оживають, народжується надія. Історія про післякатастрофічний світ, де логіка — нова релігія, а креслення — мова відродження.

Пробудження

Вітер здіймав пил над мертвим містом. Він був сухим, як кістка, і пахнув сіллю, іржею й попелом. Сонце не світило — воно нависало як куля в сірій пов’язці з хмар. Над горизонтом димило — звідти, де колись стояли Термінали. Тепер це були чорні зуби на тлі неба.

В ангарі, посеред уламків, кабелів і порожніх корпусів дронів, прокинувся чоловік. Він лежав на купі старих курток, згорнувшись у формі літери Г, як завжди — не тому, що зручно, а тому, що так було краще для хребта.

Уперше за кілька днів він розплющив очі. Очі, які не мали кольору — бо колір зникає, якщо довго вдивлятися в екрани з тепловізорами.

Він не знав, скільки часу минуло. Його ім’я було забуте разом із містами, де він колись працював.

Тепер він був лише...Архітектор Пилу.

Світ зламався не в один день. Але останній цвях забили під час Роз’єднання — коли великі міста більше не могли живити себе. Люди не були готові. Вони жили в тінях екранів, не знаючи, що живлення — це не вічність. Віруси техніки з’їли основу: мережі, генератори, бази даних. Потім прийшли вибухи. Потім — війна.

Спершу за енергію. Потім за залишки сонячних полів. Потім — за воду. А тоді… просто за право існування.

Він був інженером — одним із найкращих. Робив не лише те, що працює — робив так, як треба. Коли світ скручував проводи як-небудь, він паяв із точністю до мікрона. Колеги казали, що його системи працюють не тому, що стабільні — а тому, що логіка не дозволяє їм розвалитись.

Коли впала Перша Енергосфера, він встиг забрати лише рюкзак, навушники й згорток креслень, запаяний у пластик. Саме тоді він і зник. Для інших. Для себе — він лише перемкнувся.

***

В ангарі було тихо. Не мертвою, а спокійною тишею. Вентиляційна решітка легенько поскрипувала, вловлюючи залишки вітру. Архітектор підвівся. Високий, худий, з кутами замість ліній. Його куртка була архаїчною — темно-сіра, вся в кишенях, ременях і обривках стікерів, які колись щось значили. На грудях — пришитий шматок пластику з написом "BETA/CORE". Вже давно нечитабельний.

Рукавиці — різні. Одна шкіряна, інша — з армованої тканини, з нашивкою R4. На шиї — навушники. Не для музики. Для глибокого режиму. Коли ти чуєш не шум, а алгоритм світу.

На поясі — купа інструментів: паяльник на сонячному живленні, гнучка лінійка, мініатюрний спектрометр, дві флешки, які вже давно не працюють, але мають естетичну вагу.

І завжди щось у руках. Зараз — маленький роз’єднувач. Він не потрібен був — просто добре лежав у пальцях.

Він оглянув ангар. Колись тут стояли вантажні роботи. Залишилась тільки одна стопа — завтовшки з бетонний стовп.

Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив: один із його дронів заряджається від акумулятора. Значить, ніч не була даремною.

Він дістав планшет. Порепаний, без половини екрану, але все ще приймав схеми. Торкнувся трьох точок — відкрився архів:

Карта залишків мегаполісу. Електромережі 2168 року. План модульного фільтра води.

Ідеї повернулись.

Я ще не зробив головного. Але можу. Значить — треба.

Він сів. Пальці почали креслити нову схему. В голові з’єднувались лінії, струми, логіка.

Фізичний світ зникає. Лишаються тільки лінії, взаємозв’язки і рішення.

***

Надворі стих вітер. Пил повільно осідав на уламки, створюючи новий шар реальності. Ангар став лабораторією. Лабораторія — мислительним центром. І він, Архітектор, був не біженцем. Не вигнанцем. А втіленням старого закону:

Якщо можна відновити — треба відновити.

Починалась робота. І світ, попри все, мав ще один шанс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍