Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Пошуки

Прокинувшись — він не збирався лишатись. Ангар був тимчасовим захистком. Він не створений для спокою. Не створений для завершень.

Він складав інструменти мовчки. Паяльник — до пояса. Модульний аналізатор — у внутрішню кишеню. Навушники — на місце. Увімкнув режим “сонар”. Світ на частоті 13.42. Світ знову подає ознаки життя.

Місто розсипалося шарами. Зверху — каркаси будівель, немов пусті скелети. Скло розбите, балки проржавіли. Дерева росли крізь офіси. Вітер ніс пакети й записки — повідомлення з іншого часу. Нижче — тунелі, шахти, склади. Порожні й небезпечні. Повні залишків, що колись були світом.

Він ішов боковими вулицями. Знав, які плити можуть провалитися. Кожен звук — сигнал. Кожна тінь — координата.

Старий супермаркет. Колись тут були черги, а тепер — лише тиша й тонкий запах старої пластикової упаковки. Тут він знайшов деякі речі: залишки літієвої батареї в дитячій іграшці, кільце дроту, металеву коробку з напівстертим логотипом, але із замком.

Все пішло в рюкзак.

Це не сміття. Це компоненти. Ти просто не знаєш, що шукаєш.

Далі — завод.

Система охорони давно згасла. Але пастки не забули, як вмирати. Лазерна сітка все ще мерехтіла — одним кутом. Він зупинився. Глянув на мапу. На стіну. На підлогу. Порахував.

Шість кроків уперед. Три праворуч. Пауза. Ривок.

— "Шанс є", — сказав уголос. І пішов.

Через кілька хвилин був усередині.

Металеві стелажі стояли в тіні, мов кістки доісторичних машин. Розвалені шафи, в яких колись зберігали інструменти, тепер рипіли від вітру, що пробивався крізь дірки в даху. Плакати про безпеку — пожовклі, з фразами на кшталт «Не торкайся під напругою» — виглядали майже саркастично.

Його не цікавив інвентар. Його цікавила логіка.

Пішов нижче. Старі сходи — металеві, з облупленими цифрами на ступенях. У підвалі пахло пилом, залізом і ще чимось старим. Енергією, що вже не рухалась, але ще не згасла.

Він побачив його одразу — розподільчий щит. Половина кабелів звисала, мов висохлі змії. Частина була вирвана. Але основа — ціла.

Він присів. Пальці ввімкнулись автоматично. Не думав. Рухався, як граючи музику, яку чув тільки він.

Клеми збережені. Контакти — старі, але живі. Одна фаза ще трималась на інерції.

— Ага, — сказав сам до себе. — Живеш, стара шкапо.

Він перевірив потенціал. 112 вольт залишкової напруги. Достатньо для тестування. Але не для запуску. Тут можна створити осередок живлення, — подумав. Потрібен інвертор. І стабілізатор. І захист від перенапруги. Але головне — тут є структура.

Він зробив фото. Потім ще одне — під іншим кутом. Пальцем вивів по пилу на металі три стрілки — маркери для повернення.

В рюкзаку — лише половина потрібного.

Потрібно було ще деталей.

***

Він повернувся на третю ніч.

Знаючи, що вдень повітря в районі стає сірим від пилу, а вночі — достатньо спокою, щоб не втратити зосередження.

На плечі — змінений рюкзак. У середині — інвертор, витягнутий зі старого безпілотника. Частина кріплень була замінена на стяжки, а теплообмінник — на зняту кришку ноутбука. Але воно працювало.

Він ішов тихо. Світ спав. Він — ні.

У підвалі ніч нічим не відрізнялась від дня. Там завжди панував вечір. Коли він дістав інструменти, його руки почали рухатися автоматично — не від звички, а від внутрішньої логіки.

Кабель за кабелем. Контакт за контактом. Одна фаза. Друга — через імпровізований стабілізатор на основі старого блоку живлення. Паяльник слабко дзижчав — як комар у пустелі. Але це був звук роботи. Маленький вентилятор почав обертатися. Потім — світлодіод.

І — клік.

Інвертор ожив. Екранчик засвітився. 230V. Рівно. Він не усміхнувся. Не сказав "ура". Він просто подивився.

— Працює, — сказав сам до себе. — Як і має.

Поруч — валялась стара камера відеоспостереження. Він під’єднав її до живлення. Увімкнув. Об’єктив підморгнув — і мовчки почав запис.

Він глянув у неї — не як герой, а як інженер, що фіксує перший запуск.

— Локальний осередок. Живлення стабільне. Втрати — 4%. Джерело: завод, підсистема 3.

— Це — підтвердження. Якщо ти чуєш — система жива.

Він залишив запис у пам’яті камери. Закрив кришку.

Повернувся до щита. Намалював маркером на стіні:

"ЦЕНТР 0: ПРАЦЮЄ."

І вийшов.

Усе інше — можна буде добудувати пізніше.

Але саме тут, у цьому мертвому здавалося б заводі, вперше за довгий час — щось увімкнулося не випадково.

І це вже було системою. Його системою.

***

Він ішов далі. У кишенях: гвинти, мідь, контакти. В голові: план. У грудях: напруга — не емоція, а енергія. Його кроки — між технікою й інтуїцією. Його шлях — не маршрут, а логіка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍