Леся Лісняк - Архітектор пилу, Леся Лісняк

Загроза

Він завжди знав, що стабільність притягує загрозу.
Як тепло — холод, як світло — тінь.

Перші ознаки прийшли не в радіоефірі. І не в тепловізорах. Першою була зміна в повітрі. Шурхіт у кущах там, де не мало бути руху. Нитка пилу, що здіймалась вертикально, коли земля мала бути нерухомою. Архітектор побачив усе це без зайвих слів. Записав подумки.

— Хтось поруч, — сказав він увечері, коли сиділи біля старої бочки.

Еля підняла голову. Інші прислухались.

— Як знаєш?
— Світ поводиться інакше, коли наближається загроза. Навіть якщо люди мовчать.

— Ми чули щось на заході, — сказав Лоран, колишній солдат, тепер — охоронець. — Рух. Близько двох десятків людей.

Вони повірили. Бо навчилися довіряти не словам, а фактам. 

Він відкрив стару схему — план оборони, який ніколи не показував. Почав давати завдання. Чітко. Без емоцій.

— Перерізати другорядні дроти, залишити лише основне живлення.
— Створити петлі тиску на підходах до платформи.
— Вивести генератор у резерв. Основу перевести на акумулятори.
— Камери з'єднати через резонансні мікросхеми. Якщо виб’ють одну — інші не впадуть.

Його слухали. Тепер — без сумніву. Вони працювали без зайвого шуму. Руки з'єднували дроти. Пальці натягували пастки. Очі були спрямовані вперед. Навіть діти знали: в цю ніч сміх заборонено.

Наступного ранку він разом із Лораном пішов уздовж периметра. Він торкався стін, перевіряв проводи, ставив тонкі маяки на основі старих резисторів. Він укріпив пастки. Перепрошив камери на нову частоту. Запустив запасний генератор у тихому режимі. 

***

Він відчув її до того, як побачив. Тиша стала надто рівною. Сигнал із передавача зник не раптово, а поступово — як звук, що тонув у воді. Це був не збій і це означало: хтось дізнався.

Мародери не були дурні. Вони не йшли просто так. Їх притягував порядок. Вони приходили туди, де щось запрацювало. Не через інтерес — через заздрість. Через потребу володіти тим, що зроблено не їхніми руками. Вузол Три працював. Значить, став мішенню.

На третій день вони прийшли. Мародери не говорили. Вони стріляли в повітря. Палили шини. Демонстрували силу. Але сила — це ще не контроль.

Архітектор не з’явився. Він був у центрі. Сидів біля пульта з перепаяним комутатором. На екрані — рух. Пастки активні. Система гнучка.

— Зараз? — запитав Лоран.
— Так, — сказав Архітектор. — Починаймо.

***

Перший постріл пролунав без попередження. Метал заскреготів по металу.

— Лінія північ три, пастка! — крикнув Лоран.

І за секунду одна зі старих бетонних стін рухнулась, перекривши шлях. Крики. Постріли в темряву. Гул старих двигунів. Але Архітектор бачив більше. Він бачив схему.

Ворог пересувався точно за найслабшими точками. Але кожна з них — була фальшивою. Пастки. Перетини. Вибухові петлі. Коли мародери намагалися зайти через південний сектор, фільтри випустили струмінь води змішаної з мастилом. Руки зірвались зі зброї. Пальці ковзнули. Тоді — друга пастка: гравітаційна петля. Троє впали у старий дренажний колодязь. Решта кинулися назад. Деякі залишили зброю на місці.

Зіткнення тривало три години. Кілька втрат. Дві пошкоджені секції Але оборону втримали. Коли останні втікачі зникли за обрієм, селище мовчало.

***

Коли тиша знову повернулась, Еля стояла біля Архітектора. Вони мовчки дивились на зірки, що знову прорізали небо.

— Чому ти все це мав напоготові? — спитала Еля, вся в пилу і крові.
— Бо система, яка не враховує агресію, приречена.
— Це інженерна філософія?
— Це виживання. Ніщо не виникає випадково. Загроза — закономірність.

— А ми?

— Ви — теж.

Він подивився на свої долоні, почорнілі від мастила.

— Ви — закономірність того, що світ може бути відновлений.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍