Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Дейрон лежав на боці, ліниво дивлячись на мене, і зухвало посміхнувся.

— Якщо тобі так кортіло показати себе голою, могла б хоч по ребрах мене не бити, — протягнув він, ледь помітно звужуючи очі, ковзаючи по мені поглядом.

Я почервоніла й стиснула ковдру, щоб хоч якось прикритися. Але, намагаючись сховатися сама, я випадково скинула її з нього.

О, драконова лисина…

Те, що на Дейрона є на що подивитися, я в повному обсязі відчула ще вночі. Але одна справа — бути поглинутою емоціями, дозволити собі розчинитися у пристрасті. А інша — цей ніяковий ранок, де надто багато світла, тверезого розуму й сорому.

Я швидко відвернулася, але, схоже, зробила тільки гірше. Тепер оголеним виявився мій спину і… ну, решта.

Дейрон тихо засміявся.

— Боги, Міро, ти просто створена, щоб мене веселити.

Я вже збиралася втікти у вбиральню й просидіти там до скону, та не встигла.

Міцні руки обхопили мене за талію, і я відчула його гаряче дихання біля вуха.

— Чекай, не такий уже я страшний, щоб тікати одразу, — він усе ще сміявся.

Мене це розлютило.

— Не смішно! — відрізала я, спробувавши виборсатися, але він тільки сильніше стиснув мене в обіймах.

— Що тут не смішного? — його голос звучав занадто спокійно, занадто легко, наче для нього ніч минула без жодних змін. — Ти. Твоя реакція. Чого ти так ніяковієш?

Я затулила обличчя руками й глибоко вдихнула. Справді, чому? Я сама цього хотіла. Сама першою потягнулася до нього. Не просто не зупиняла його — благала продовжити.

Але цей ранок… Він здавався зовсім не таким, як я собі уявляла.

Всередині мене шкребло щось дивне. Сором? Сумнів? Чи правильно я вчинила?

Мені було ніяково перед Ноелем. Він повернув мене до життя, завжди був поруч, завжди був турботливим і ніжним. Він казав, що я його істинна пара.

Тоді чому я не відчуваю до нього того ж?

Чому мене тягне до Дейрона так, наче ми зв’язані якоюсь невидимою силою?

А головне — чому Дейрон не сприймає мене серйозно? Лише насмішки, лише зухвала посмішка, лише отаке «ти мене смішиш».

Ніч була неймовірною. Я навіть не думала, що можна так гостро відчувати… І навіть зараз моє тіло, зрадницьке тіло, ніби саме собою тягнулося до нього.

Але в голові панував ще більший хаос, ніж учора.

Я різко відштовхнула Дейрона і, не оглядаючись, пішла у вбиральню. Умилася холодною водою й сама себе запевнила: не буду жалкувати. Я зробила те, що зробила.

Хотіла сама обирати? От і розгрібай, Міро, наслідки.

Коли я повернулася, Дейрона вже не було.

Ну й нехай.

Спустившись на кухню, я застала всю нашу компанію в зборі.

— Привіт, соню. Ти виглядаєш не дуже, — щебетала Валері.

Вона, на відміну від мене, виглядала як вогняний метелик. Сукня спадала ярусами, переходячи від жовтого до насичено-червоного. Тканина колихалася з кожним рухом, ніби язики полум’я. Я ніколи не бачила нічого подібного… І як же їй пасувало.

Я машинально поправила волосся, ховаючи погляд.

— Снідай, — голос Тінь був рівним, але проникливим. — І вирушаємо до імператора.

Примітка:

Продовження планується цієї пʼятниці. Дякую вам за величезну мотивацію писати. Для мене 25 підписок, це аж 25 людей яким довподоби те, чим я займаюся. ❤️