Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Міра

Вечеря виявилася справді розкішною. На столі красувалися запашні страви: ніжне рагу з дичини, приготоване у винному соусі, хрусткий хліб із запашною скоринкою, пікантні мариновані овочі та солодкі фрукти, що вабили своїм ароматом. До всього цього подавали густий, зігріваючий бульйон, що здавався ідеальним після довгого дня. Завершенням трапези стали легкі східні солодощі — медові горішки з прянощами та ніжний мигдальний крем із трояндовою водою.

Валері залишалася незворушною, навіть коли під час вечері Тінь безцеремонно заявив:

— Люба, нам потрібно поговорити з імператором.

— Потрібно — поговорите, але ти ж пам’ятаєш, що з драконами в нього зараз справи напружені?

— Звісно, люба, та нас він вислухає.

Розмова обірвалася так само раптово, як і почалася. Після вечері нам не дали багато часу на відпочинок — одразу почали збиратися в дорогу. На щастя, подорожувати нам не доведеться ані кіньми, ані пішки. Адже з нами був портальщик.

Хазяйка замку потурбувалася про мій вигляд. Мені принесли зручну дорожню сукню, на ґудзиках — щоб легко було знімати самій, теплий плащ і нові черевички. Із останнього я була нескінченно рада. Вони виявилися м’якими, добре сиділи на нозі й не тиснули.

І ось наша четвірка — я, Дейрон, Тінь і Валері — ступили в портал.

Я очікувала побачити приймальню імператора, але натомість опинилася у просторому залі, що невловимо нагадував замок баронеси Аверійської. Якби я не знала, що пройшла через портал, то легко могла б подумати, що ми залишилися в тому ж самому місці.

Інтер’єр поєднував у собі риси класичного середньовічного замку з витонченими східними елементами. Масивні кам’яні стіни прикрашали різьблені дерев’яні панелі з орнаментами, характерними для земель півдня. Важкі оксамитові завіси з золотим шиттям звисали з високих вікон, через які лилося м’яке світло нічних ламп. Під ногами розкинувся товстий килим із візерунками, що відразу впивався в підошви своїм затишним ворсом.

Висока стеля була оздоблена різьбленими балками, а між ними висіли бронзові світильники у вигляді лотосів. Десь у далекому кутку кімнати чути було приглушений дзвін — наче порцеляновий вітряк легенько колихався від руху повітря.

Я зупинилася й повела поглядом навколо.

— Це не імператорський палац, — констатувала я.

Дейрон здивовано підняв брову:

— О, не знав, що ти там бувала.

— Було діло, — ухилилася я від прямої відповіді.

Ну не розповім же я, що насправді я ніяка не Міра, а Алміра Лантійська, дочка радника імператора, якого несправедливо звинуватили у змові. І що доки шукають винних, у цілях безпеки мені змінили ім’я. Та й придумала я його разом з імператором.

— Ти права, — підтвердив Тінь. — Це мій заміський будинок. Негоже являтися до двору посеред ночі. Та й як би це виглядало? В імперії з драконами стан війни, а ми двоє — з ними, і посеред ночі телепортуємося просто до палацу?

І справді, я про це якось не подумала.

Кімната, що мені виділили, здалася дивною. Ліжко було величезним, але зовсім без ніжок, приземкуватим і незвично низьким. Але таким м’яким, що варто було лише лягти — і здавалося, ніби тебе огортає хмара. Що мене вразило ще більше — це подушки. Їх було не менше двадцяти. Навіщо стільки? А зі стелі звисали легкі напівпрозорі тканини, утворюючи навколо мене примарний серпанок.

Я вже почала звикати до цих нових відчуттів, коли в напівтемряві помітила якийсь рух. Напружившись, я підвелася на ліктях, але тканина, що звисала з балдахіна, заважала одразу розгледіти незваного гостя. Та мені й не потрібно було бачити. Я впізнала його по манері ходи. Він рухався майже безшумно, але я знала — він крадеться.

Дейрон.

— Що, біля собак на дворі тобі не спиться? — пробурмотіла я, притримуючи ковдру біля грудей.

— О, більш безглуздого жарту ти придумати не могла? — пирхнув він.

Звична перепалка хоч трохи повернула мені впевненість. Стільки всього змінилося за такий короткий час, але хоча б у Дейроні я могла бути впевнена. Чи могла? Останнім часом усе летіло шкереберть. Я дізналася, що моїх батьків убили не дракони. Відправилася в школу, від якої тікала. Зустріла Ноеля… і Дейрона. Остаточно заплуталася у своїх почуттях. Влізла у боротьбу за владу. Померла…

Як взагалі у всьому цьому розібратися?

Дейрон присів поруч і нахилив голову, вдивляючись у моє обличчя.

— Ей, ти як?

Я. Як? Я не була впевнена навіть у завтрашньому дні. Я не знала, чи буде в мене цей завтрашній день. Знову імператор вирішуватиме мою долю. А я взагалі хоч щось у своєму житті можу обрати сама?

Я подивилася на Дейрона й відчула, як його емоції прориваються до мене: розгубленість, тривога, бажання… Потяг, який я вперто ігнорувала з нашої першої зустрічі.

Ні. Я можу обирати сама.

Я першою потягнулася до нього.

Мої пальці ковзнули по його щоці, затрималися біля губ. Його зіниці розширилися, дихання стало важчим, але він не ворухнувся, не зробив жодного кроку назустріч. Тільки чекав.

І тоді я притиснулася губами до його губ.

Спочатку це був лише дотик — боязкий, легкий. Але варто було Дейрону відповісти, як у мені щось перевернулося. Його рука ковзнула мені в волосся, стискаючи потилицю, не даючи відсторонитися. Поцілунок став глибшим, гарячішим, змусив мене забути про все на світі.

Моє тіло палахкотіло. Думки покидали голову, залишаючи лише відчуття — його руки, його дихання, його шкіру. Я не помітила, як опинилася в нього на колінах. Як пальці самі вплелися в його волосся, трохи смикаючи, змушуючи його видати звук — щось між гарчанням і стогоном.

Та яка дракона лисого різниця?

Я не розбирала, де чий подих, де чий стогін, коли наші тіла переплелися. Десь на підлогу впали ґудзики моєї сукні, покотилися по гладенькому каменю. Востаннє я ще змогла про це подумати… і ця думка остаточно потонула в насолоді.

Прокинулася я від руху поруч. Схопилася різко, спочатку не розуміючи, що відбувається, а потім… Пригадала.