Ліанна - Задзеркалля Тіо, Ліанна

Коли Тіо переступив повітряні ворота, світ навколо одразу потемнів. Але не злякано — радше тихо. Земля під ногами була м’якою, вкрита товстим шаром моху, а височенні дерева здіймалися вгору, вплітаючи крони в саме небо. Їхнє листя повільно світилися мов думки — сріблястими вогниками, мов зорі, що оселилися між гілок.

— Ми в Таємному лісі думок, — шепнув Синько. — Тут думки ростуть, як квіти. Але не всі — добрі. Є й колючі…

Вітер уже не супроводжував їх. Тут було тихо, як у глибокому сні. Але Тіо відчував — щось чекає. Не зло, не добро — щось… знайоме.

— Що нам тут шукати? — запитав хлопець.

У відповідь один із ліхтариків-думок злетів з гілки та зупинився перед Тіо. У ньому відбився він сам — маленький, зляканий, що сидів у темній кімнаті, обіймаючи коліна.

— Це… я? — прошепотів він.

Синько мовчки кивнув.

— Ліс показує твої глибокі думки. Те, що ти не хочеш бачити. А щоб пройти далі, треба не втекти від них — а прийняти.

Тіо ступив далі. Думки спадали з гілок, кружляли навколо:сум, сумнів, страх, невпевненість.Але серед них — з’явились і інші:надія, радість, віра, любов.Вони світилися тепліше, м’якіше.

— У кожному з нас є і світло, і темрява, — промовив Синько. — Але вибір, якій думці дозволити рости — завжди за тобою.

Тіо зупинився біля особливого дерева — його листя було повністю прозоре. На стовбурі — надпис:

«Тут ростуть забуті думки. Промов одну — і вона повернеться.»

Хлопець приклав руку до кори і заплющив очі.

— Я хочу знову повірити… що я можу бути сміливим.

Дерево завібрувало, а на його верхівці розквітла квітка — срібна, мов вітер, золота, мов надія. І в її серці — ще один ключ.

— Це думковий ключ, — пояснив Синько. — Він відкриє ті двері, які не відчиняються руками, лише серцем.

Ліс почав розступатись, пропускаючи їх до наступної частини шляху.

— Тіо, — прошепотів Синько, — ти стаєш сильнішим не завдяки магії, а завдяки тому, що дивишся в себе. А це — найважча магія з усіх.

Попереду сяяло м’яке світло. Наступний світ уже чекав.