Ліанна - Задзеркалля Тіо, Ліанна

Після яскравого вибуху кольорів і сміху, Тіо опинився в повній тиші. Такий спокій був незвичним після Дур-Долини. Повітря було прохолодним, світанковим. Навколо — безкрає поле з височезною сріблястою травою, що шелестіла від кожного подиху вітру.

— Це... — прошепотів Синько, озираючись, — … Мовчазні Простори.

Вітер тут не був просто вітром. Він кружляв навколо Тіо, злегка торкаючись щік, роздмухуючи волосся, шепочучи ледь вловимі слова:

— Слухай серцем… Шукай, де забуте ім’я… Там — наступний ключ.

— Ти це чув? — Тіо спробував зловити вітер руками.

— Це була… підказка — озвався Синько. — Але від кого?

Раптом трава навколо заворушилась, створюючи вузьку стежку. Вітер, здавалось, запрошував іти за ним. Тіо рушив уперед, відчуваючи, як кожен подих повітря нашіптує щось нове:

— Не всі, хто зник, забуті. І не все, що мовчить, мертве.

Стежка вела до пагорба, на якому стояв одинокий камінь. На ньому — жодного напису, лише глибокі подряпини, ніби хтось намагався щось витесати, але не встиг.

— Це місце… — Синько примружився. — Я відчуваю стару магію.

Тіо нахилився, торкнувся каменя — і вітер вибухнув, заговорив голосніше:

— Назви його ім’я. Згадай того, хто допоміг, але залишився без імені.

Хлопець заплющив очі. Перед ним промайнули спогади: дзеркало, голос, що перший шепнув «іди», легкий поштовх, коли він сумнівався… Хтось був з ним із самого початку, невидимий. Той, кого він не побачив, але відчув.

— Це був… голос у дзеркалі. Той, хто покликав мене… — прошепотів Тіо. — Але… як його звати?

Вітер раптово ущух. Все застигло. Тиша знову охопила поле.

А тоді з-під землі виросла срібна квітка. На її пелюстках з’явилися літери: Еліар.

— Це ім’я… — Тіо повторив уголос. — Еліар.

Камінь засяяв м’яким світлом, а вітер радісно підхопив ім’я, закрутив його у вихорі і поніс угору.

— Ти згадав. Ти почув. Тепер Еліар знову матиме голос, — сказав Синько, вклоняючись каменю.

На тому ж місці, де стояла квітка, з'явився ключ — кришталевий, із різьбленими вітровими лініями.

Тіо взяв його, і в той момент вітер прошепотів востаннє:

— Коли сумніватимешся — шукай у тиші. Там завжди буде підказка.

А попереду вже виднілися ворота — прозорі, майже невидимі, немов зроблені з самого повітря.